Простір неспокою - Василь Головачов

— Але Валентин… — почав Гнат.

Ребров усміхнувся.

— Солінд знає. Він виховав не одного видатного спортсмена. Я вірю у вас, інакше не було б цієї розмови. Від вас залежить перетворити мою віру на впевненість. Ну, до зустрічі.

Ребров по-дружньому стиснув плече Гната і підморгнув. Коли всі троє рушили, Гнат, опустивши голову, постояв з хвилину в задумі й не помітив, що Аларіка на повороті коридора озирнулась і кинула на нього такий же задумливий погляд.

Позаду почулися голоси, кроки — поверталися гравці, й він поспішив до своїх.

— Я радий, що ти пройшов Реброва, — сказав Гладишев, зазираючи в замислене обличчя Гната.

Вони стояли на верхньому оглядовому майданчику спортивного комплексу, шпиль якого піднісся на шістсот метрів над рівнем зеленого океану — над панорамою Москви двадцять третього сторіччя. Смарагдові хвилі гаїв, парків і заповідників не могли приховати білих шатрищ, площин і полірованого пластику будівель, але перше, що згори впадало в очі, — це соковита буйна зелень лісового масиву. І вже потім у цій зелені починали блищати перлини будівель.

“Із розв’язанням проблеми транспорту зникла й проблема міст”, — згадав Гнат чиюсь фразу, не слухаючи приятеля. Поглянув на недалекий силует Останкінської вежі — музею телебачення двадцять першого сторіччя, і обернувся до Івара.

— Мені чомусь жаль Солінда. Хоч ми й не йдемо від нього назавжди, та все ж у душі якийсь смуток…

— Ребров дуже схожий на Валентина.

— Хіба? По-моєму, вони зовсім різні. Солінд сухий і шорсткий, як вітер пустелі, а Ребров твердий і холодний, як північний камінь.

— О, заговорив, наче поет. Вони різняться лише зовні. В обох одна спільна риса, яка зближує їх більше, аніж зблизили б кровні узи. Це їхня непохитна впевненість у тому, що домінанта людини — доброта. Саме тому вони такі вимогливі до себе й до інших.

У Гладишева пискнув зумер відео, він повернув руку браслетом догори і над сірим квадратиком приймача зображень виникла мініатюрна голограма обличчя дружини.

— Я вже давно звільнилась, Іве, — сказала вона сердито. — Гру твою не бачила, можеш хвалитися скільки завгодно, але вдома!

Гладишев провинно глянув на приятеля.

— Яз Гнатом, Кіро. Буду за півгодини… Зайдеш до нас, Гнаде?

— Ні, — Гнат заперечливо похитав головою. — Я до себе. Треба дещо обміркувати на завтра.

— Надумаєшся — будемо тобі раді, — сказала Кіра, жартівливо погрозила чоловікові пальцем; і зображення зникло.

— Я пішов, — сказав Гладишев. — Щасливо тобі! Прилітай, не забувай нас.

Він усміхнувся своєю звичайною доброю усмішкою і рушив до ліфта. Гнат стояв на місці, неуважно крутив у руках браслет свого відео. Потім раптом рвонувся вперед, гукаючи:

— Іваре, зачекай! Вони знову зійшлися.

— Я забув запитати… Ти знайомий з… ну, словом, з Аларікою?

— Я знайомий з двома Аларіками.

— З тією, що була із Ребровим?..

— А-а-а, — Гладишев лукаво примружився. — Аларіка Консолата. Це дружина брата Мая Реброва. До речі, я здивований її присутністю на матчі. Наскільки мені відомо, вона терпіти не може волейбол.

“Мені це теж відомо”, — подумав Гнат, однак промовчав,

— Її телексу не знаю, — провадив далі Гладишев, — але напевне, його знає Ребров.

— А чому в неї інше прізвище?

— Сергій Ребров загинув два роки тому під час; ліквідації аварії на підводній фермі.

Гнат нерозуміюче втупився в Гладишева.

— Загинув? Ребров загинув? Чоловік Аларіки… Значить, вона тепер самотня?

— Ну, цьчого я не знаю… Що, зачепило? Подзвони їй. — Івар засміявся і помахав рукою. — Гаразд, бувай. А телекс Мая Реброва: три одиниці сорок сім тринадцять ес бе. Він живе десь на Курилах, точної адреси, на жаль, не знаю.

Гнат постояв з хвилину, мружачись від сонця, зітхнув глибоко, записав телекс і теж поспішив до ліфта.

Пізно ввечері він вимкнув у кімнаті освітлення, походив з кутка в куток у пітьмі, потім задивився в оксамитову гладінь неба. Зринула в пам’яті розмова з тренером, коли Гнат був ще у другій збірній Російських рівнин.

“Ти чудовий конструктор, я чув це від Травицького, — сказав Солінд. — Але ти ще здібніший волейболіст. Я далекий від того, щоб вважати волейбол короною спорту, як і Кирило Травицький од того, щоб вважати діяльність конструктора ТФ-апаратури вершиною творчої роботи. Але колись випаде тобі вибирати…”

— Вибирати, — вголос повторив Гнат.

Він не хотів вибирати. Хотів бути і конструктором, і гравцем, спортсменом вищого класу, і не бачив причин кинути і те, й те заняття. Так, сучасний волейбол вимагав таких навантажень і забирав стільки часу, що багато хто з гравців міг займатися лише спортом і нічим іншим; творчим, шукаючим, але спортом. А Гнатові ставало тоскно, коли він три дні1 підряд не надягав на голову контактор і не “занурювався думкою” в глибінь чергової проблеми, відчуваючи при цьому незбагненне задоволення, що знімає будь-яку фізичну втому.

Вибирати… НІ, цей час іще не минув, і дай боже, щоб він не минув зовсім. З другого боку, Гнат розумів, що якби Травицький чи Солінд були настійливіші,