Повернення "Галактики" - Василь Павлович Бережний

тільки світало, а Непитайлівська школа обізвалася до Дем’янка.

— Алло! Алло! Говорить Непитайлівка! Дем’янку Дерев’янку, ти нас чуєш?

— Чую, чую! — відгукнувся Дем’янко. — Черевики в мене є, хоч і добре зносилися. Ви що, гадаєте, що мої дерев’яні ноги тут замерзнуть?

— Та ні, Дем’янку, не про те річ… Слухай, зроби так. Зніми черевики і спочатку один, а потім другий із силою кинь уперед, в напрямку свого руху. Це загальмує твій політ, і ти почнеш знижуватись. Зроби розрахунки, щоб…

Зв’язок знову обірвався, але Дем’янкові й так усе було ясно. За кілька хвилин він зробив потрібні розрахунки. Виходило, для того, щоб він приземлився на півночі України, біля Непитайлівки, гальмувати треба над Африкою.

“Ех, коли б уже скоріше! — подумав Дем’янко. — А поки що підготуюся. Треба роззутися”.

І почав розшнуровувати черевики. Поки скинув, то набрався мороки. Черевики наче прикипіли до ступнів. Мабуть, разів з десять облетів навколо Землі, доки скинув.

Востаннє облітає Дем’янко Землю.

Дивиться вниз, крізь хмари бачить обриси Африки. Он і пустеля Сахара.

Зібрав усю силу, розмахнувся і — черевик полетів уперед. Віддача м’яко штовхнула Дем’янка. За ним — другий! Знову штовхнуло. Дем’янко відчував, що швидкість його польоту різко зменшилась. Нарешті! Він знижується!

Ось уже відчутно тертя повітря. І щомиті все більше й більше. Дем’янкові стало неймовірно жарко. Перед лінзами клубочився якийсь туман…

Знайшли маленького робота під Непитайлівським лісом у болоті. З болота стирчали тільки дерев’яні ноги.

Головань і Рукань витягли Дем’янка. Обмили його, обтерли. Оглянули. Наче все було гаразд. Голова, ноги й руки були на місці. А Дем’янко — ні пари з вуст…

— Дем’янку, — покликав Рукань. — Це ж ми… Обізвися… Скажи хоч слово.

Він навіть спробував трусити робота, але той мовчав.

— Почекай, — втрутився Головань. — У нього, мабуть, щось зіпсувалося всередині. Певне, якийсь блок розладнався. Адже витримати таке тертя в атмосфері — це не жарт! Добре, що так скінчилося. А то міг би згоріти! Врятувала робота ота вогнетривка речовина, в якій ми його викупали.

Дома хлопці взялися до роботи. Дем’янко таки справді постраждав від високої температури. Але полагодити його було неважко.

Якусь годину прововтузилися хлопці, і робот, немов прокинувшись зі сну, заговорив:

— Невже я знову у рідній Непитайлівці? Ох і здорово… Ну, тепер я вже не буду тікати. Вчитимусь разом з вами. Згода?

— Згода! — гукнули веселі хлопці. — Тільки щоб не пас задніх!

— Хто? Я? — скинувся Дем’янко. — Це ви мене ще не знаєте! Я не буду, як оті Лежні, що мріють про вареничні дерева, або як той бовдур Мицько…

І він розповів про Баранове урочище, Лиса Микиту, про свої пригоди у Казковому лісі— геть-чисто все, що з ним трапилось після того, як виїхав на псові з Непитайлівки.

Головань та Рукань тільки перезиралися, а малий Андрійко від захоплення аж пальця засунув у рот, наче то була найсмачніша цукерка.

— А знаєш, хто тебе увімкнув? — обізвався він до Дем’янка, коли той скінчив розповідати.

— А хто?

— Це ж я…

Смішинки так і вигравали в хитрючих Андрійкових очах! А Головань з Руканем заклякли з подиву. Так ось коли признався малий пустун!

Про все розповів Андрійко, не сказав лише одного — як тоді засторчакував із шкільного вікна…

— А пес, Дем’яночку, то ж наш Кудлай, то він мене шукав… Аж на світанку прибіг, бідолашний.

Андрійко вибіг на ганок і гукнув. За мить Кудлай тицьнувся йому в коліна. Підійшли до Дем’янка.

— Познайомся, Кудлай, — сказав Андрійко до собаки, гладячи його по голові.

Пес радісно махнув хвостом і подав лапу.

— Будемо разом до школи ходити! — вигукнув Андрійко. — І він з нами бігатиме.

— І всі дружитимемо! — додав Дем’янко. І тут задерикувато продекламував:

— Ми будемо гарно вчитись

І книжки читати,

Щоб нам більше за Луканя

Й Голованя знати!

АНДРІЙКОВА ТАЄМНИЦЯ

Минуло кілька тижнів.

Над Непитайлівкою плив сонячний осінній день. І вікна й двері в хаті Голованів були розчинені: пофарбували підлогу, то щоб просихала. Малий Андрійко аж засміявся, коли побачив, що в одній банці залишилося чимало червоної фарби. Ухопив ту банку, знайшов пензля, вискочив надвір і, не довго думаючи, почав розмальовувати білу стіну.

— Що це ти робиш? — спитав його Дем’янко.

— Хіба не бачиш? Малюю півня. Ну, як, виходить?

— Та щось не дуже, — відповів Дем’янко Дерев’янко. — Але чому ти малюєш на стіні?

Андрійко знизав плечима:

— Просто так, а хіба що? Он у Руканів усякі візерунки намальовані, у баби Горпини — квіти. А я собі хочу півня.

— Так, стіни розмальовують… — задумливо промовив Дем’янко. — От тільки не розумію: навіщо це?

Андрійко домалював зубчастого гребеня, прицмокнув від задоволення, а тоді сказав:

— Навіщо? Бо красиво. Стіни побілені, а на них малюнки. Мати казали: “Хата веселішає, сміється!” Ну, то як мій півень, Дем’янку?

— Не дуж-же.

— “Не дуж-же, не дуж-же”! — перекривив Андрійко. — Нічого ти не тямиш.

— Шия чомусь витянута, пір’я на ній настовбурчене, — продовжував Дем’янко, — одне крило довше.

— Ну й що? — заперечив Андрійко. — Це Півень-Задирака! Ось іще трохи підмалюю гребеня, ось так, бачиш, як палає? Готово, як живий!