Повернення "Галактики" - Василь Павлович Бережний

не падає. А таки добіг! Ухопився за щабель на ракеті, підтягнувся і далі поліз, як по драбині.

Коли це раптом наче грім ударив! Ракета здригнулась, ожила і почала підійматися вгору, все вище й вище… А внизу вирувало полум’я.

Глянув Дем’янко Дерев’янко вниз — усе подаленіло. І космодром, і стрічка шляху, і Велетнева майстерня — усе відпливло в далечінь, а потім і зовсім зникло. Внизу були тільки хмари. А згодом і хмар уже не стало видно, — ракета летіла в космічному просторі.

Дем’янко дістався по щаблях аж до кулі з якимись штирками. Лежала вона в заглибині — як зернина в стручку. Ану, скільки штирків? Один, два, три…

Не встиг Дем’янко полічити, як щось клацнуло, штовхнуло знизу й викинуло і кулю-супутника, і його! Викинуло у космічний простір. Здавалося, що ракета завернула кудись убік, а Дем’янко повис із супутником над безоднею.

Що ж сталося?

Це ракета винесла супутника на орбіту і пустила його самостійно подорожувати навколо Землі. Дем’янка також викинуло на орбіту супутника!

— Живчику! — загукав Дем’янко. — Жив-чи-и-ку-у!

Але навіть сам не почув свого голосу. Бо тут, у космічному просторі, нема повітря — значить, і звуків нема. Кричи, хоч лусни, і ніхто тебе не почує.

Що ж робити?

Десь далеко-далеко сяяли зірки… Унизу голубіла велика-велика куля. То — Земля. На ній — люди. І вони, безперечно, спостерігають за супутником. І Головань та Рукань теж. Може, хлопці і його помітять, га? Звідти, з Землі, він теж, мабуть, блищить, як маленька зірочка… Пролітатиме над Непитайлівкою, і вони побачать його!

Отак Дем’янко Дерев’янко несподівано-негадано став супутником Землі. Земну кулю він облетів за якихось півтори години. А на Землі дивувалися: звідки взявся ще один супутник?..

Там, у Непитайлівці, дні змінювались ночами, а Дем’янко все кружляв по своїй орбіті…

ЯК ВИПАДОК ДОПОМІГ ДЕМ’ЯНКОВІ

Спочатку Дем’янко Дерев’янко рахував свої оберти навколо Землі. Та коли дійшов до п’ятдесяти — перестав. Бо йому набридло. Скільки він буде отако кружляти? Мабуть, уже всі й забули про бідолашного Дем’янка… Думка про те, як спуститися на Землю, не давала бідоласі спокою. Чого він тільки не робив: і ногами дригав, і руками розмахував, сподіваючись, що це допоможе йому змінити напрям польоту. Але де там! Як летів, так і летить…

І хтозна, скільки довелося б Дем’янкові отак кружляти довкола Землі, коли б не один випадок. Звичайнісінький, нічим не визначний випадок. І статися він міг значно раніше. Але так воно вже судилося…

Дем’янко летів над Землею і все розмахував руками, хоча й переконався, що це не допоможе йому спуститися. Тут, на такій височині, хмари не заступали Сонця, і воно щедро наснажувало його батареї енергією. Треба було хоч якось витрачати її. І саме в цих безглуздих рухах Дем’янко і вбачав вихід. То поплеще себе по стегнах, то по животі… Але ось він ненароком ляснув себе в груди.

І… Що це? Тієї ж миті, коли рука торкнулася грудей, під нею щось клацнуло, і Дем’янко одразу ж сприйняв цілком голосне, виразне:

Бі-біп… Бі-біп…

То були радіосигнали супутника. Це він подавав свій голос. Гарячково запрацював Дем’янків електронний мозок. Ага, так-так… Пригадав, у нього ж є чудова радіостанція з напівпровідників. Про це подбали непитайлівські хлопці. А тепер ось випадково, цілком випадково він увімкнув її і слухає голос супутника.

Бі-біп… Бі-біп… — линули сигнали з космосу.

“Супутник подає сигнали, певне, для того, щоб його почули на Землі, — міркував далі Дем’янко. — У мене також є передавач. Отож і я можу подати на Землю звістку про себе. Невже не почують?”

Він одразу ж почав налагоджувати свого передавача.

— Земля! Земля! Я електронний хлопчик… Звуся Дем’янко Дерев’янко… Викликаю Руканя, Голованя, Андрійка… Непитайлівку…

Ті, що прийняли ці сигнали на Землі, дуже здивувалися. Який хлопчик? Звідкіля? Що за Непитайлівка? Хто такі Головань і Рукань?

А Дем’янко вів далі:

— Дорогі друзі! Я випадково потрапив на орбіту супутника… Допоможіть спуститися на Землю!

Це було зовсім не зрозуміло. Хлопчик на орбіті супутника — що за жарти? Як він міг туди потрапити?..

Отак, безупинно кружляючи навколо Землі, Дем’янко подавав і свій радіоголос, ні на мить не втрачаючи надії, що його почують і порятують.

А НА ЗЕМЛІ, В НЕПИТАЙЛІВЦІ…

Уже кілька днів кружляв отой супутник навколо Землі, а Головань з Руканем ніяк не могли вибрати часу, щоб подивитися на нього. Бачите, коли б це перший супутник, а то скільки їх уже запустили! Запуск супутників став тепер звичайнісінькою подією. Та що там супутників! Вже не одна людина злітала в космос! Уже автоматичні станції побували на Місяці, Венері, сягнули до Марса… Але як би воно не було, хлопцям усе-таки закортіло подивитись і на цього супутника. Якось у суботу в них випала вільна часинка, і вони, прихопивши біноклі, побігли до повітки. Надумали залізти на стріху і звідти спостерігати небесного мандрівника.

— А де ж драбина? — спитав біля повітки Головань.

Рукань нічого не відповів, тільки зверхньо глянув на друга. Біля самісінької повітки росте товстелезний берест, а йому, бач, драбину подавай! Хлопець обхопив дерево руками й ногами і швидко поліз угору. А там ступив на стріху, став на коліна і порачкував на самісінький гребінь. За ним подався й Головань.

Посідали хлопці, сопуть. Тоді Головань подивився на кишенькового годинника — це він у батька взяв — та й каже:

— Через дві хвилини з’явиться. Щоб не