Повернення "Галактики" - Василь Павлович Бережний

проґавити, давай так зробимо: ти дивися он туди (показав на город), а я туди (показав у бік шляху).

— Гаразд, — погодився Рукань.

Попритуляли біноклі до очей. Дивляться на синій шовк неба, на тьмяніюче золото обрію. Нашорошились. Нічого поки що не видно. Хлопці мовчать. Коли це раптом Головань як закричить:

— Бачу! Бачу! Аж два…

— Що “два”?

— Два супутники!

— Тобі що — двоїться в очах?

— Дивись! Дивись! — не вгавав Головань. — Два супутники, а за ними ракета-носій…

Рукань повернув свого бінокля у той бік, куди показував Головань, шукав, шукав і нічого не побачив.

— Ну ти й штукар! — сказав він докірливо. — Два супутники… У повідомленні тільки про один говорилось.

— Точно, два!

— Не вигадуй.

— Хто, я вигадую?!

Головань підвіеся. Проти нього стояв Рукань. Стисли кулаки.

— Скажи своєму Андрійкові, — процідив Рукань, — може, він повірить!

Невідомо, хто перший поліз у бійку. Через мить їхні руки сплелися, друзі намагалися ехопити один одного за барки. Та хіба можна довго борюкатися на стрісі? Як тільки хлопці втратили рівновагу — сила земного тяжіння вхопила їх невидимою рукою і покотила, покотила вниз. Орбіта їхнього польоту була короткою — від стріхи повітки до поверхні земної кулі. Бебехнулись вони в город, у картоплю. Добре, що грунт м’який, розпушений. І наші забіяки лишилися цілісінькі, неушкоджені…

Наступного вечора нерозлучні друзі не вийшли на побачення. Головань качався в ліжку і все думав про супутників. Може, й справді йому привиділось? Може, то була якась зірка, а не другий супутник? Але ж обидві цятки помітно рухались…

На ганку щось загупало. До хати вбіг схвильований Рукань. Гукнув ще з порога:

— Чув?

— Що? — нехотя обізвався Головань.

— Сигнали… супутників! Ти таки правду казав — їх два, і знаєш…

— Знаєш… знаєш… — перекривив Головань. — Я одразу побачив, а ти…

— Ну, пробач мені, пробач… Я не міг тоді повірити… Так знаєш, що то за другий супутник? Це ж наш електронний хлопчик! Він і наймення собі придумав. Дем’янко Дерев’янко зветься.

— Та ну?

— Слово честі!

І хлопці помирились. Мало не до світанку просиділи біля Голованевого приймача. Як вони зраділи, коли почули Дем’янків голос! Здорово виходить — їхній маленький робот опинився на орбіті супутника! Хто б не радів з цього?

Головань навіть кинувся на радощах танцювати і побудив батьків.

— Чи ти не здурів? — розсердилася мати. — Ану лягай уже!

— Зараз, зараз, — вгамувався Головань. Рукань рушив до дверей.

Посиділи ще на ганку.

— От здорово! — упівголоса захоплювався Рукань.

— Здорово то здорово, — замислено сказав Головань. — А як його з орбіти вивести? Пропаде, неслух поганий.

Замислилися хлопці. Вони добре знали закони механіки. Дем’янко рухається по орбіті за інерцією. А коли там, угорі, нема повітря, то й ніщо його не гальмує. Виходить, отак і кружлятиме вічно… Для того, щоб робот-супутник почав знижуватись, треба зменшити швидкість його руху. А як це зробити?

Довго сиділи хлопці на ганку і не могли нічого придумати.

Вони так і не пішли спати.

Коли нарешті розвиднілось, побігли до Михайла Васильовича і про все йому розповіли. Вчитель вислухав їх, подумав, а тоді й питає:

— А ви не пригадуєте, — черевики були в цього недисциплінованого Дем’янка?

— Аякже! — вигукнув Рукань.

— Звичайно, — підтвердив Головань. — Я надів йому Андрійкові.

— Гм… Це добре, — хитро усміхнувся вчитель. — А ви не забули закон механіки про дію і протидію?

— Дія дорівнює протидії, — випалив Головань.

— Ну ось. Тепер ідіть і подумайте над цією задачею. Після уроків поговоримо. Сьогодні ж і радіозв’язок встановимо з Дем’янком.

…Цього дня друзі були в класі неуважні. На запитання вчителів відповідали невлад. Та воно й зрозуміло: вони увесь час думали про Дем’янка Дерев’янка. Кожен з них перебирав у думці слова Михайла Васильовича. Про що він говорив? Про закон дії і протидії. Але до чого тут Дем’янкові черевики?!

На останній перерві Головань раптом просяяв.

— Я здогадався! — вигукнув радісно він.

ОСТАННЄ КОЛО

А Дем’янко тим часом кружляв і кружляв довкола Землі. І невпинно викликав на зв’язок свою Непитайлівку.

Він придивлявся вниз, і коли не заважали хмари, добре бачив континенти, океани, моря і навіть деякі великі острови. Земля здавалась відсіля величезним глобусом. Часто Дем’янко пролітав над Чорним морем. Придивлявся. І Дніпро помітив. Десь там і його рідна Непитайлівка.

— Невже в Непитайлівці не чують мене? — бідкався Дем’янко.

Нарешті його антена вловила відповідь. Непитайлівка? Так і є.

— Дем’янку Дерев’янку! Говорить Непитайлівська школа. Ти нас чуєш?

— Чую, чую! — відповів Дем’янко.

— Шкодуємо, що в тебе нема апаратури для дослідження космічного простору…

— А я не шкодую, — перебив Дем’янко. — Мені й так уже набридло в космосі.

— Якщо ти не погубив своїх черевиків, Дем’янку, то зроби ось що…

І на цьому розмова обірвалася, бо Дем’янко залетів далеко за Непитайлівський обрій, і радіохвилі з Непитайлівки не могли його досягнути. Зиркнув на свої ноги — черевики є. Але для чого це вони почали про черевики?

Минуло більше доби, коли Дем’янкові нарешті знову випало пролітати над рідними степами. Ще