Путівник по Галактиці для космотуристів - Дуглас Адамс
– Невже, це ті ж... – Артур запитально поглянув на Тріліан.
– Так, – допомогла вона йому. – Це ті самі миші, яких я привезла із Землі. Тріліан поглянула на Артура, і йому здалося, що вона злегка знизала плечима.
– Передайте йому тацю з арктуріанським мегавіслюком. Слартібартфаст кахикнув.
– Перепрошую, – почав він.
– Дякуємо вам, Слартібартфасте, – пискнув Бенджі, – ви вільні.
– Що? Ох,... так, звичайно, – він розгубився, не сподіваючись, що його так зразу відшиють. – Іду до своїх улюблених фіордів.
– Здається, у цьому не буде потреби, – пропискотів Френкі. – Ми, очевидно, відмовимося від Землі № 2, – він подивився червоними очима на Артура. – Тепер ми знайшли аборигена, який перебував на планеті до останньої хвилини.
– Що? – загорлав Слартібартфаст. – Невже ви так вважаєте! Моя майстерня захаращена тисячами льодовиків, які я хочу помістити в Африку.
– Чудово! – сказав Френкі. – Тоді перш, ніж ви їх демонтуєте, покатайтеся на лижах.
– На лижах! – розпачливо вигукнув старий. – Але ж це – шедевр! Ламані лінії скель, крижані шпилі, бездонні ущелини! Їздити по витворах мистецтва – блюзнірство.
– Дякуємо, Слартібартфасте, – повторив сухо Бенджі, – можете йти.
– Так, сер, – старий вклонився. – Дякую вам, сер. Прощавайте, землянине, – він махнув рукою Артурові, – сподіваюсь, що ваше життя невдовзі владнається.
Кивнувши іншим, він вийшов похнюплений. Артур журливо подивився вслід. Усе трапилося так швидко, що він навіть не встиг подякувати старому за прийом.
– А тепер, – сказав Бенджі, – за роботу! Форд і Зафод цокнулися склянками.
– За роботу! – підхопили вони.
– Не зрозумів, – сказав Бенджі.
– Пардон, я думав, що ви пропонуєте тост, – Форд обвів поглядом товаришів.
Миші нетерпляче забігали в своїх келехах. Зрештою вони заспокоїлись, і Бенджі звернувся до Артура з такими словами:
– Землянине, я змалюю тобі ситуацію двома словами. Як тобі відомо, останніх десять мільйонів років ми здійснювали безпосереднє керівництво твоєю планетою. І все це для того, щоб сформулювати це кляте Вічне Питання.
– Навіщо? – запитав Артур.
– Ми вже про це думали, – пояснив Френкі. – Але одержана відповідь не стикується з таким запитанням. Навіщо? – Сорок два... Відповідь не підходить.
– Ні, ви мене не зрозуміли, – пояснив Артур, – я запитав, навіщо вам усе це?
– Он ви про що, – сказав Френкі. – Гадаю, спонукала нас звичка бути чесними з собою. Справа в тім, що ми по зав’язку ситі чеканням, і нам зовсім не всміхається все починати спочатку через цих вогонів, що вийшли на стежку війни. Від одного їхнього імені в мене зводить щелепи! Нам з Бенджі ще пощастило: ми встигли завершити свій шмат роботи і вчасно вилетіли з Землі на короткі канікули. Ваші друзі люб’язно допомогли нам дістатися до Магратеї.
– Магратея – вхід до нашого виміру, – пояснив Бенджі.
– Коли ми зв’язались зі своїми, – провадив його колега, – нам запропонували дуже вигідний контракт по організації п’ятивимірного гала-шоу – мосту між Магратеєю й нашою Галактикою. Ми не можемо пропустити такої нагоди.
– Я б теж не упустив, – сказав Зафод. – А ти, Форде?
– Ще б пак, – відповів Форд. – Я б учепився в неї зубами. Артур подивився на них, міркуючи, до чого це вони ведуть.
– Але для шоу нам потрібен кінцевий продукт, – сказав Френкі. – Сформульоване Вічне Питання. Зафод підсунувся до Артура.
– Уяви собі, що вони сидять у студії, в затишній обстановці і кажуть, що їм відома Відповідь на Питання про Суть Життя, Існування Всесвіту й про Усе Інше. Це – чудово! Але якщо вони зрештою признаються, що Відповідь – "сорок два", шоу одразу ж скінчиться. Ніякого продовження.
– Нам треба, щоб усе хоча б виглядало досить переконливо, – додав Бенджі.
– Знаєте що? – вигукнув Артур. – Якщо Вічне Питання повинне лише виглядати переконливо, то знаєте, як це зветься? Мишачим шарудінням. Миші наїжачились.
– Припустимо. Нехай чистота експерименту – ідеалізм, нехай пошуки істини в усіх її виявах – дурниця. Але варто копнути глибше й підступитися до істини на відстань витягнутої руки, як тобі починає здаватися, що так звані закони природи – не що інше, як блеф, – а весь Всесвіт, швидше за все, керується купкою якихось маніяків. Тому, коли справа доходить до вибору між організацією ще одного десятимільионнорічного дослідження з бозна-якими величезними витратами і дрібною підтасовкою тих самих фактів, я обираю останнє, – сказав Френкі.
– Але ж.., – почав був спантеличено Артур.
– Слухай-но, землянине, невже так важко зрозуміти, – перебив його Зафод. – Ти кінцевий продукт операційної матриці Землі. Адже ти був на ній до самого кінця...
– Е-е...
– Таким чином, твій мозок – органічна частина передостанньої конфігурації комп’ютерної програми, – пояснив Форд у якнайдоступнішій для Артура формі.
– Правда ж?
– Ну, – протягнув Артур. Він зовсім не вважав себе органічною частиною чого б то не було. І саме це, як йому здавалося, спричинило всі його життєві неприємності.
– Іншими словами, – сказав Бенджі, під’їжджаючи до Артура в своєму чудернацькому екіпажі, – шанси того, що структура питання закодована в звивинах мозку, досить високі. Ми його купуємо.
– Що, питання? – не зрозумів Артур.
– Так, – хором відповіли Форд з Тріліан.
– За купу грошей, – додав Зафод.
– Ні, – поправив Френкі, – ми купуємо мозок.
– Що?
– Невже ви ним так дорожите?– щиро здивувався Бенджі.
– Ми домовлялись, що ви досліджуєте мозок за допомогою приладів, – обурився Форд.
– Звичайно, – погодився Френкі, – але для цього його доведеться вийняти й приготувати.
– Препарувати, – поправив Бенджі.
– Нарізати дрібними шматочками.
– Ну, це вже ні, даруйте! – Артур рішуче звівся з крісла.
– Якщо ви так наполягаєте, – умовляв Бенджі, – ми його замінимо.
– На електронний, – підхопив Френкі. – Найпростішої моделі цілком вистачатиме.
– Найпростішої! – жахнувся Артур.