Право на риск - Микола Олександрович Дашкієв
Сміх на величезній галявині парку поступово стихав.
— То ви гадаєте, — почав він вкрадливо, — що сталася помилка?.. Ви гадаєте, що на такий атестат мають право лише юнаки?.. Але ж скажіть мені ви, Прометеї нашого Учбового центру, хто з вас прудкі ший за дівчину, на ім’я Валентина Гармаш?! Хто може позмагатися з нею у стрибках у висоту?! Хто володіє рапірою так, як вона?! Отож атестат їй дістався по праву, а ви, бідолашні Прометеї, на знак своєї поразки вклоняйтеся їй до ніг!
Нічого не вдієш — наказ Головного Розпорядника виконується без заперечень: кілька сот вісімнадцятилітніх з жартами та примовками схилилися перед Валею. А вона збентежено посміхалася: отже, все це було заздалегідь передбачено в сценарії свята. Тільки чому ж усе-таки педагоги якось чудно перешіптуються і нерозуміюче знизують плечима?
Герольди Головного Розпорядника принесли їй на золотій таці “Атестат” — сувій справжнього пергаменту з великою сургучною печаткою, написаний, — ба, навіть вималюваний! — од руки. З ревнивою недоброзичливістю поглядала на “Атестат” Лялька, бо бачила: Віталій зацікавився Валентиною, дивиться на неї, як на зовсім незнайому дівчину. Та й Валентина вже не така, як була досі; зникла скутість, потеплішали очі, пом’якшав голос. Ой, буде лихо! Треба щось робити!
— Гм, Валю, а дивись-но: тут і справді була помилка. Так-так, зовсім іншим чорнилом виправлено “а” на “у”. Ха-ха, мабуть, тебе мали таки за мужчину. Або ж підсвідомо ХОТІЛИ ЗРОБИТИ ним, бо нагороджувати дівчину за ЧОЛОВІЧІ риси в ній— сумнівна радість!
— Що?! Що ти сказала?! — Валя обернулася до неї так рвучко, що Лялька аж пополотніла.
— Ні-ні, я не хотіла… Просто мені здалося… Я зовсім не…
Валі було цілком байдуже, яку мету переслідувала Лялька своїм отруйним підшпигуванням. У свідомість вдерлися слова про “чоловічі риси” та про те, що “тебе мали таки за мужчину”. А що, коли й справді? Що, коли оте “будь мужчиною, Валю!” дурного кіба адресувалося не людині взагалі, а ХЛОПЧИКОВІ, ПІДЛІТКОВІ, ЮНАКОВІ?!
— Ну, гаразд. Ми ще з тобою поговоримо, Лялько! — вже не покірна Валя двох останніх років, а Валентина-лідер блиснула на неї сталевим поглядом, рвучко попростувала до групи педагогів, що стояли край галявини.
Вже з того, що на їхніх обличчях перебігало збентеження, з того, що Директор поквапно рушив їй назустріч, дівчина зрозуміла: її нагородження “Атестатом Прометея” — помилка. Дрібна, не варта уваги помилка, яка була всього тільки наслідком помилки величезної, непоправної.
— Директоре, дозвольте запитати: що сталося?
Він на мить затримався з відповіддю, зітхнув:
— Не знаю, Валю. Є в мене припущення, але дуже страшне.
— Я догадуюсь.
— То ходімо до мого кабінету.
Ой, як недоречно зараз пригадався йому давній візит Валиної матері, її несміливе припущення про можливість якоїсь помилки… Як недоречно пригадалися власні заспокійливі посилання на “незвичайність” індексів дівчинки всякий раз, коли кіб-вихователь КВ-13-13 виховував її надто своєрідно! І якби ж хоч не постійне твердження кібернетичного Інспектора, що програма виховання відповідає усім вимогам; якби дівчинка відставала хоч у чомусь! Але ж усе було гаразд… От тобі й “гаразд”!
Зайшли до кабінету. Директор запросив Валю сісти. Довго мовчав, постукуючи пальцями. Потім натиснув кнопку:
— Інформаторій, прошу “Свідоцтво життя” Валентини Гармаш, вісімнадцять років.
Через кілька секунд легенько дзенькнув сигнал виклику, в нішу дистрибутора випала картка з вогнетривкого пластику. Особистий індекс, дата народження, ім’я та по батькові, прізвище. Та ще сила-силенна пробитих дірочок, кожна з яких несе дуже важливе навантаження. Та ще невидимі простим оком доріжки магнітних імпульсів. Кібернетики Служби Життя запевняють: всі оці дірочки та імпульси несуть абсолютно достовірну інформацію, бо багаторазово перевіряються численними — і різнорідними — блоками машини, а людина навіть не торкається цієї картки, отож і помилитися при її заповненні не може. То невже помилка таки сталася?
Директор підвівся, вставив “Свідоцтво життя” в щілину Інспектора. Ту ж мить спалахнули індикатори на табло. Пролунав приємний голос:
— Я готовий.
— Дай відповідь, на якій підставі Валентині Гармаш було надано “Атестат Прометея”, яким нагороджуються тільки юнаки?
— Підстава перша: Валентина Гармаш — юнак, який досяг вісімнадцятиліття. Підстава друга: хоч Валентина Гармаш має загалом недорозвинену систему м’язів, його успіхи…
— Стривай! Обгрунтуй, чому ти вважаєш, що Валентина Гармаш — юнак.
— Обгрунтуванню не підлягає. В “Свідоцтві життя” записано: “стать”-чоловіча. А людина чоловічої статі віком…
— Сто чортів! — Директор гримнув кулаком по пульту машини, вимикаючи її, сів до столу, затулив обличчя руками. В ньому все клекотіло від обурення й сорому. Адже чверть століття тому, кінчаючи педагогічний факультет, він відбував практику на машині Служби Життя в родильному будинку й досі пам’ятає: ЄДИНЕ, що йому доводилося робити, — натиснути на рожеву чи голубу кнопку, тобто зафіксувати СТАТЬ дитини! Та ще потім звірити тотожність особистих індексів… Ну, що він тепер скаже цій дівчині?!
Вона сиділа бліда як смерть. Потім прошепотіла:
— Я хочу знати, яка професія судилася мені НАСПРАВДІ.
Це було найстрашніше.
Треба дати їй хоча б день чи два для заспокоєння, бо інакше справа може кінчитися погано.
— Гаразд, Валю. Я завтра надішлю твоє “Свідоцтво життя” для перекодування.
— Прошу, зробіть це зараз. Негайно. Я маю на це право.
Так, зволікати — марно. Дівчина не заспокоїться, доки не взнає правду, навіть передчуваючи, що вона для неї — жахлива.
Директор набрав по відео номер Головного Координатора Служби Життя. І оскільки це було в День Прометея, оскільки дзвонив сам Директор Учбового центру, його колишній учень, а нині Головний Координатор стривожився:
— Добридень, Іване Харитоновичу. Сталося щось лихе?
— Сталося дуже страшне, Федю. Перевірте, прошу, оцю ось, — він показав індекс свідоцтва, — “Історію життя”. У графі “стать” проставлено: “чоловік”. А треба — “жінка”.
