Право на риск - Микола Олександрович Дашкієв

таємниці. Але хто крився б зі своїм щастям?! Вже через кілька хвилин про той індекс знали і родичі, і друзі, і просто всі однолітки щасливої. А у Валентини Гармаш підстав для радості не було. Її огортав дедалі більший неспокій. Ще не скінчився період становлення?.. Ще не досяг повноліття суджений?.. Чи, може, для неї взагалі такого не знайдеться, — через оту кляту своєрідність індексів?

Заклопотана тривожними роздумами, вона загубила свою Ляльку. Рада-радісінька, та десь чкурнула. Звісно, без неї зараз навіть краще, але ж обов’язок — насамперед. Проте Лялька як у воду впала. Правда, хтось бачив, ніби вона прямувала до дискольота, який нещодавно приземлився біля парку, та тільки хто ж утікає з Учбового центру в День Аеліти?!

Зловісне передчуття стисло Валине серце. А коли через годину вона ще здалеку помітила Ляльку, яка йшла їй назустріч від Адміністративного корпусу, — перехопило подих.

З Лялькою сталася дивна зміна. Вона вже не втягує голову в плечі, не нітиться під поглядом подруги, а ступає вишуканою ходою балерини, посміхаючись виклично і глузливо. Та головне — очі. В них палахкотять торжество і зловтіха, радість звільнення, тріумф перемоги.

Кинула недбало:

— Можеш поздоровити мене, Валю. Я знайшла свого Друга Серця.

— Вітаю. Хто ж він?

— Можеш поглянути. Космонавт Віталій Бондарчук.

У Валі потемніло в очах. З уст замалим не зірвався зойк: “Він!”. Саме той, що судився їй, Валентині Гармаш! Вона БОЯЛАСЯ мріяти про нього як про Друга Серця; вона повсякчас запевняла себе, що просто схиляється перед ним як перед взірцем мужності й цілеспрямованості, тому й повісила його стереопортрет у себе над ліжком; їй було трохи неприємно, що багато інших дівчат зробили так само: на якій підставі всі оті майбутні лікарі й інженери, акванавти й лінгвісти бодай у мріях можуть зазіхати на прихильність людини по-справжньому героїчної професії?! Інша річ-Валентина Гармаш. Вона має повне право, прокинувшись, зустрітися з Віталієм Бондарчуком очима і подумки сказати йому: “Я стану космонавткою, Віталію! Запевняю: я буду гідна тебе!”

І ось тепер — такий удар! Якби Віталію судилося стати Другом Серця якоїсь іншої дівчини, було б набагато легше. Але щоб Лялька, оця рожевощока кокетка з зеленими, мов у кішки, очима, торжествувала тільки через те, що її примітивні індекси цілком випадково виявилися слабенькою тінню індексів славетного космонавта Бондарчука?! Серце розривається від болю, свідомість потьмарюється від думки, що змінити вирок долі неможливо.

Але — будь мужчиною, Валю! Хай оця дурна лялька не помічає бурі, що вирує у твоїй душі.

Поглянула в бік адміністративного корпусу. Віталій розмовляє з Директором — ставний, молодий, усміхнений… Віталію, любий, трапилася якась прикра помилка; тобі насправді судилася одна-єдина в усьому світі, Валентина Гармаш… Плюнь на ті індекси, адже наші батьки закохувалися без суфлерів! Хочеш — я підійду зараз і скажу, що вийду заміж тільки за тебе і ні за кого іншого?!

Так вона говорила подумки. А вголос вимовила спокійно:

— Так, він гарненький. Ще раз вітаю тебе, Лялько.

І — пішла. Пішла неквапною ходою безтурботної дівчини в День Аеліти, коли забуваються великі й малі прикрощі, а серце виспівує від щастя і кожен м’яз вібрує від передчуття зустрічі з дивом.

У ній того дня наче щось надломилося. Хай хоч як намагалася вона видаватися колишньою, хай хоч як тамувала в собі тугу і розпач, — від пильних очей подруги не сховаєшся. Лялька вмить зметикувала, що й до чого. Власне, вона аж ніяк не була жорстокою та підступною, і коли б ішлося про якусь іншу дівчину — докладала б усіх зусиль, аби полегшити страждання безталанної суперниці. Але той психологічний утиск, якого вона зазнавала від силоміць нав’язаної подруги, нині закликав до розплати за справжню і уявну кривду; в Ляльчиному серці не було співчуття до Валентини, а тільки мстива зловтіха. І була змога метатися як завгодно, бо Валентина втратила щодо неї права лідера.

Валя сама не могла зрозуміти, як сталося, що вже не вона Ляльці, а Лялька їй наказує, куди йти та що робити. Спроби опиратися дедалі наростаючій наполегливості подруги не увінчувалися успіхом, бо Лялька була розумна й тактовна, завжди вміла обернути справу так, що їй ніхто не закинув би нічого лихого навіть у тому разі, коли з повною ясністю відчувалося, що вона діє з холодно розрахованою жорстокістю. А найголовніше полягало в тому, що Лялька знала, на яких струнах зіграти.

До Дня Аеліти обидві як про найбільше щастя мріяли про можливість розлучитися назавжди. Зараз для цього була підстава: Лялька одержала Друга Серця, а Валя, — ми знаємо, через що саме, — лишилася в категорії “недовстановлених” і могла вибирати собі тимчасових друзів сама. Але розлучатися не хотіли ні та, ні та: Лялька — аби не втратити нагоди позбиткуватися над подругою, а Валя — щоб хоч інколи зустрічатися з Віталієм, чути його голос, дивитися йому в очі. Лялька навмисне запрошувала суперницю, коли прилітав Віталій Бондарчук; повна віри в непоборну силу індексів, вона часом вдавалася аж до надто небезпечних експериментів: ставилася до Віталія з підкресленою недбалістю, вередувала, надовго лишала його віч-на-віч з Валентиною, — одне слово, провокувала подругу на одчайдушні дії, з яких можна було б пізніше їдко поглузувати.

О, якби не ота дурна “магія індексів”! Якби Валя Гармаш мала бодай крихітку надії на те, що можна перекреслити жорстокий присуд “позитронної свахи”! Якби врешті-решт вона була сама собою, — тобто незмінно веселою і дотепною, енергійною і заповзятливою! Але ж у присутності Віталія дівчина ставала млявою і мовчазною, справляла враження істоти полохливої й затурканої. Не дивно, що Віталій майже не звертав на неї уваги, навіть коли йому набридали несподівані вибрики та коверзування його “законної” судженої. А Валин розпач наростав і гострішав; вона вже ладна була благати про переведення до якогось іншого Учбового центру, аби ніколи більше не зустрічатися з Віталієм… і жахалася самої думки про це.

Єдине, що її рятувало, — невиразне сподівання на майбутнє. Хай там як — Ляльці шлях у Космос заказано. А Валя через п’ять-шість