Час тирана. Прозріння 2084 року (2014) - Юрій Миколайович Щербак

Сповідуючи гегелівську ідею «держава понад усе», Нерубай модифікував її, пристосувавши до реалій нового часу, коли слинявий політкоректний лівий лібералізм довів свою повну неспроможність, вироджуючись у соціалізм, а старомодні тоталітарні режими закінчили своє існування на смітниках історії, наче залізні, проіржавілі, клепані конструкції початку XX століття; так само безповоротно збанкрутували попередні корумповані режими України, хоч би яким пропагандистським лахміттям вони прикривалися — чи російсько-радянською спадщиною несамовитих червоних бісів, що творили шабаш у Москві на Красній площі, чи українськими дірявими козацькими шароварами й гопаками кріпаків під пильним наглядом панів й осавулів з нагаями, чи блатняцько-паханськими піснями братків у спортивних костюмах із бейсбольними битами в руках і перемогами Єфім’єва на степових ристалищах, чи проплаченими натовпами перед дерев’яним ідолом Перуна, які у трансі вигукують лише два слова «Слава!» і «Ганьба!» — але не хочуть почистити після себе засмічені майдани й не бажають тяжко працювати, бо таке життя їм нецікаве і нудне.

На одному із засідань КОПОР-РАМу ще у 2079 році Оксан Нерубай представив свою доповідь, яка й лягла згодом в основу практичних дій зі створення держави нового типу.

Серед основних положень доктрини Нерубая були такі:

1. Народ — це продукт географії та історії, держава — продукт людської волі. Держава може віддзеркалювати все гірше і все краще, що є в народі — залежно від політичної волі Володаря.

2. Державу слід будувати на принципах загальнонародного солідаризму і державного націоналізму, який виховує громадян у дусі відданості українській державі й сприяє створенню української політичної нації. Солідаризм передбачає боротьбу проти олігархічної нерівності й групових привілеїв, турботу про спільні інтереси народу, відмову від поділу суспільства на окремі ворогуючі партії. Політичну націю становлять усі громадяни, які вважають Україну своєю Батьківщиною і згодні з принципами побудови держави (що робити з незгодними, Нерубай не знав і ніяких рекомендацій не давав. Генерали знали).

3. Комуністи і крайні праві нацистські партії мусять бути виключені назавжди з політичного життя як носії Вічного Зла.

4. Бажано, щоб державою керувала політично нейтральна адміністрація менеджерів, яка має програму економічного, соціального, екологічного і духовного розвитку на найближчі 25 років.

5. Збройні сили повинні стати гарантом стабільності держави, стримуючим фактором, не органом репресій, а системою військового патронажу, своєрідною фабрикою, що продукує державних лідерів, відповідальних за свої слова і дії.

6. Засоби масової комунікації не повинні перебувати в руках окремих монопольних політичних чи фінансових груп (дозволена для кожної групи квота акцій — не більше 10 %, для держави — не менше 20 %).

7. Брати участь у виборах на місцевому і земельному рівнях мають право лише громадяни, які сплачують податки, мають власність і працюють (працювали), а не перебувають на вічному утриманні держави. Працюючі мають право на два голоси, пенсіонери — на один.

8. Замість політичних партій має бути створено єдину масову організацію типу СІЧ — Слава і Честь — й систему автономних громадсько-виробничих (спілка ремісників, спілка працедавців, спілка хліборобів і тому подібні), громадсько-освітніх (вільна Академія наук, вільні університети) та громадсько-релігійних (Союз християн) і молодіжних організацій, які повинні відігравати дорадчу роль при прийнятті рішень.

9. Відбираючи політичну свободу в її популістсько-ліберальному розумінні, військовий режим повинен дати народу відчуття справедливості — припинення фінансових та інших спекуляцій, шахрайських оборудок, обдурювання громадян, і водночас — конфіскацію несправедливо нажитих олігархами багатств, підвищення пенсій і зарплат, захист матері і дитини, покращення системи охорони здоров’я і освіти. Учителі повинні стати державними службовцями і бути високооплачуваною опорою держави.

Держава має гарантувати розвиток і фінансувати національну культуру — виробництво кіно- і телефільмів, електронну публікацію книжок, організацію виставок і концертів; іншими словами, держава не тільки зміцнює Збройні сили (hard power — тверду силу), але й всемірно сприяє зростанню soft power — м’якої сили, яка збільшує привабливість країни.

Держава повинна постійно пам’ятати про своє велике минуле, своїх героїв. Для цього треба заснувати спеціальний державний орган — Міністерство міфології.

Таку програму Нерубая було в цілому схвалено військовим режимом і з певними поправками прийнято до реалізації. Замість Міністерства міфології було створено державне Агентство пам’яті, національного героїзму та історичної гордості.

На другий день після засідання Ради національної безпеки Гайдук приїхав до свого кабінету на схилах Дніпра дуже рано: у передранковій темряві падав сніг, вкриваючи трохи світлішою, ніж інші барви, пеленою дерева у Марійському парку і розважальні споруди на дитячому майданчику навпроти вікон його кабінету. Охорона була проти розміщення його кабінету в цій частині будинку, побоюючись замаху з боку готелю «Київ», але він відмовився сидіти у великій залі, що виходила вікнами на Дніпро: пам’ятав панораму Дніпра, яка відкривалася з гетьманського палацу на горі Борщиха й не хотів більше роз’ятрювати собі душу картинами вічної ріки, які породжували сум нездійсненності мрій і почуття провини — перед ким? за що? Волів сидіти в маленькій кімнаті, де не могло вміститися понад п’ять осіб; час від часу підходячи до вікна, дивився на малюків, які вовтузилися в пісочницях, штовхалися біля каруселі й гойдалок, з галасом сідали до червоних і жовтих пластикових вагончиків дитячої залізниці. Заздрив тим, хто міг дістатися будки машиніста чорного паровозика: лише раз у житті побував у Празі разом із Ширлі Мак Доул — вони відвідали Політехнічний музей і наввипередки бігали серед старовинних автомобілів і паровозів. Піднявшись до кабіни одного з паровозів, вони цілувалися з Ширлі, мов навіжені, але все ж технічна душа Гайдука не могла не бути зачарована таємничим світом манометрів, плетивом мідних трубок, блиском важелів і розсипами пофарбованих червоних вентилів. Господи, коли це було? — зітхнув він. І чи було взагалі? Дивно: смак поцілунків забувся, а кабіна машиніста — ні.

Іноді Віра Іванівна приводила на майданчик Святика — під посиленою охороною, звісно, — і