Кінь і його хлопчик - Клайв Стейплз Льюїс

– Воно не так далеко, як вам здається, – не погодився Шаста. – Та щось слід робити! Може, варто повідомити про напад на Анвард вашого Великого короля?

– Звісно, не слід сидіти склавши руки, – підтакнув Їжак охоче. – Та бачите, мені саме час спати після довгої ночі. Гей, сусіде! Вітаю!

Останні слова були звернені до велетенського брунастого кролика, чия голова щойно вигулькнула звідкілясь біля стежини. Їжак без зайвих слів переповів Кролику все те, що щойно довідався від Шасти. Кролик погодився, що це новина непересічна і що хтось має її розповісти комусь такому, хто має вирішувати, що ж його робити далі.

І почалася веремія! Кожні дві-три хвилини то з віття понад головами, то з нірок мало не з-під ніг сплигували-виринали нові створіння й приєднувалися до них, аж поки навколо Шасти не з’юрмилися п’ять кроликів та білочка, двоє білобоких сорок, цапоногий фавн та сіра миша. І всі разом гомоніли, дружно погоджуючись із Їжаком. Бо, щиро кажучи, у золоту добу, коли Біла Відьма та вічна зима лишилися в минулому, а в Кейр-Паравелі правив Великий король Пітер, дрібніші лісові мешканці Нарнії жили лиха не знаючи, так безпечно й весело, що стали доволі безтурботні та дещо безвідповідальні.

Та по якомусь часі об’явилися двоє більш розсудливих мешканців лісу. То були Рудий Гном, якого, між іншим, звали Бобрик, та Олень, красива благородна істота з великими ясними очима, плямистими боками та ніжками, як сірники, що їх, здавалося, можна зломити двома пальцями.

– З нами Лев! – вигукнув гном, почувши новину. – Коли так, то чого ми стоїмо як вкопані та розводимо теревені? В Анварді ж – ворог! Негайно слід сповістити у Кейр-Паравель. Потрібно скликати військо. Нарнія має запомогти королю Луну в лиху годину.

– Гай-гай! – подав Їжак голос. – Та в Кейр-Паравелі Великого короля немає. Він подався на північ уладнати якісь справи з велетами того краю. А коли ми вже згадали про велетів, то це мені нагадало…

– Хто доправить нашу звістку? – перебив його Гном. – Хто тут прудкіший за мене?

– Найпрудкіший тут, певне, я, – виступив уперед Олень. – Яку звістку я маю передати? Скільки їх… тих остраханців?

– Дві сотні шабель… із принцом Рабадашем на чолі. А ще…

Та Оленя вже й слід загув: з усіх чотирьох копит він так рвонув, що за мить його куций білий хвостик щез за деревами вдалині.

– Гм-м, а куди це він помчав? – почухав потилицю Кролик. – У Кейр-Паравелі Великого короля Пітера нема.

– Але там є королева Люсі, – заперечив Бобрик – І тоді… Гей, парубче! Що з ним? Зблід, наче полотно. Овва! Та він от-от знепритомніє! Певно, з голоду. Коли ти, хлопче, востаннє їв?

– Вчора вранці, – вимовив Шаста неслухняними губами.

– Ну, тоді ходімо, – і гном обхопив Шасту за стан товстенькими рученятами. – Ет, сусіди-сусіди! Нам має бути соромно. Гайда зі мною, хлопче. Поснідаємо, позаяк балачками ситий не будеш.

Буркочучи собі під ніс докори, гном щодуху й щосили чи то вів, чи то волік положистим схилом Шасту в лісову гущавину. Дорога до Гномової хатки, як виявилося, була довшою, ніж Шасті того хотілося б, і, коли вони вийшли з лісу на прогалину, у хлопця уже підкошувались ноги. Посеред галяви на голому схилі стояла хатина, а з комина хатини струменів дим. Двері хатини були розчинені навстіж, тож прямо з порога гном гучно гукнув:

– Гей, брати! Накривайте на стіл – у нас гість до сніданку.

І тієї ж миті Шаста почув, як апетитно щось зашкварчало на сковорідці, а в ніздрях щось гарно залоскотало. Такого апетитного запаху він ще ніколи не чув, та, сподіваюсь, що вам цей запах добре знайомий. Адже насправді то пахли смажені яйця з салом і грибами.

– Обережно голову, хлопче, – попередив Бобрик, та трохи запізно, бо Шаста встиг гепнутися лобом об низький одвірок. – Ну ж бо, – запросив Гном до столу, – сідай. Авжеж, стіл трохи занизький для тебе, але й табуретка теж невисока. Тож сідай. Ось – каша, ось – джбан із вершками, а ось і ложка.

Не встиг Шаста покінчити з вівсяною кашею, як двоє братів Бобрика (яких, між іншим, звали Йоржик та Коржик) вже ставили на стіл яєчню з салом і грибами, а також кавник, гаряче молоко й потапці.

Усе, що з’являлося на столі, було для Шасти в первинку, адже остраханська їжа зовсім інша. Він навіть не знав, що то за хрусткі шматочки брунатного кольору, бо ніколи раніше не бачив потапців. І він не знав, чим то таким жовтим і м’яким ці шматочки намащені, позаяк в Остраханстві страви смажать на олії, а не на вершковому маслі. Та й сама хатинка зовсім була не схожа ані на темну, душну та пропахлу рибою халупу Аршиша, ані на прикрашені килимами та колонами палаци Ташбаана. Дах хатини був низенький, а сама вона – дерев’яна, втім, як і все в ній. На стіні висіли ходики із зозулею, на столику лежала скатертина в білу та червону клітинку та стояли в горняті польові квіти, а на віконцях з товстими шибками почеплено було фіранки. Ось тільки дуже вже клопітно було пити з гномових філіжанок та їсти гномовими виделочками та ложечками з крихітних тарілочок. З одного боку, порції були малюсінькі, та, з іншого боку, порцій цих було дуже багато, тож гноми повсякчас щось підкладали й підливали Шасті, невтомно примовляючи: «Прошу масло» чи «Може, ще одну філіжаночку кави?», «Хочу запропонувати ще грибочків?» або «Чи, може, ще окатої яєчні?» Коли ж усі наїлися донесхочу, гноми вирішили потягнути соломинку: кому мити брудний посуд? Не пощастило Йоржику, а Бобрик та Коржик вийшли з Шастою надвір та сіли на лавку попід хатиною, простягнули затерплі ноги, задоволено хухнули «Хух!» і запалили люльки. Роса з трави вже спала, і якби не легкий вітерець, то було б навіть жарко.

– А тепер, чужоземний гостю, – мовив Бобрик, – я покажу тобі згори наш край. Звідси добре видно майже всю Південну Нарнію, і ми вельми пишаємося тим, що з нашого двору розгортається такий краєвид. Он, ліворуч, за тими ближніми горбами видно Західні гори, а он та гора праворуч називається Кам’яний Стіл, а за нею…

Та цієї миті його перервало хропіння Шасти, який під час нічних мандрів так знесилів, що після ситного сніданку його відразу ж зморив глибокий сон. Добрі гноми, як угледіли, що Шаста спить, то так несамовито заходилися робити один одному знаки не будити хлопця, і так цитькали, шепотілися, шушукали, кивали головами й топтатися навшпиньках довкола нього, що, безперечно, розбудили б юнака, якби він так не натомився.

Хлопчик міцно проспав увесь день, але прокинувся саме вчасно – до вечері. Ліжечка у