Кінь і його хлопчик - Клайв Стейплз Льюїс

за годину. Якщо впораєтесь – я віддам його вам на поталу. Більш того, тоді від своєї частки у трофеях я привселюдно відмовляюся. Натомість я вимагаю одне: вбийте мені кожного варвара чоловічої статті, хоч би то було немовля, а решта в мурах замку ваше: не гребуйте – грабуйте. Діліть, як вам заманеться – жінок, золото, дорогоцінне каміння, зброю, збрую, вина. Ну, а того, хто, коли підійдемо до брами, пастиме задніх, буде спалено живцем. В ім’я Таша Непереборного та Невблаганного – вперед!

Із голосним тупотом кіннота рушила, і Шаста полегшено зітхнув – вони обрали інший шлях.

Поки загін проходив роздоріжжя, Шаста з тривогою відзначив, як довго вони йшли. Весь день він говорив і думав про дві сотні шабель, та навіть не здогадувався, як же це багато. Та нарешті звук кінноти стих удалині; він знову був сам. Навколо панувала тиша… Лише з віття дерев капала роса: крап-крап-крап.

Що ж, тепер дорогу на Анвард він знав та, звісно, їхати туди було б самогубством – це означало б утрапити в лабети головорізів Рабадаша. «Як же мені бути?» – майже вголос запитав себе Шаста. Та не вирішивши, як його бути, хлопець знову заліз на коня й пішов далі тією дорогою, яку обрав раніше, сподіваючись, хоча й не дуже на те покладався, що натрапить на якусь хижу, де зможе попрохати трохи їжі та попроситися на ночівлю. Звісно, раніше він думав повернутися до Аравіс та Ігого й Гвін, які залишилися у пустельника, та зробити цього не міг, бо тепер не мав жодного уявлення, у який бік повернути коня.

«Рано чи пізно, – врешті-решт вирішив він, – ця дорога кудись мене та виведе».

Та все залежить від того, що розумієш під «кудись». Наразі дорога вела кудись туди, де дерев, темних та мокрих, ставало дедалі більше, і холоднішало й холоднішало. До того ж, як на диво, пронизливі вітри віяли й гнали туман повз нього, та туман аж ніяк не розвіювався. Був би він уродженим горцем, то відразу збагнув би, що за цим криється: а криється лише те, що він уже піднявся високо-високо в гори і тепер був чи не на самому гребені перевалу. Та як житель рівнин Шаста про гори нічого не знав.

«Ох, ускочив я по самі вуха, заліз, як муха в патоку, – мовив Шаста сам до себе, – здається, нема нікого нещасливішого за мене на цілому білому світі. Чому в усіх усе як у людей, тільки не в мене? Ті нарнійські пани та пані безпечно вибралися з Ташбаана, а я залишився позаду. З Аравіс, Ігого та Гвін у старого пустельника все гаразд. Чому ж вісником до короля Луна вибрали мене, найбезталаннішого? А кого ще? Король Лун зі своїми людьми, либонь, давно вже в замку і браму на колоду замкнули до підходу Рабадаша. А я нікому, нікому не потрібен. Один у лісі, як билина в полі».

Від втоми, голоду та спраги йому стало так себе шкода, що по щоках покотилися рясні сльози. Та раптом він забув і про втому, і про жаль – його пройняв жах: зовсім поруч із ним хтось є. Було темно, хоч в око стрель – нічого не видно. А той (чи то звір, чи людина) ступав так тихо, що й кроків не чути. Єдине, що було чути – це дихання. Його невидимий супутник дихав з такою силою, із якою не може дихати людина. І Шаста вирішив, що це має бути дуже велика істота. Та дихання це він помітив не відразу, тому, на ділі, й уявлення не мав, як довго та істота крокувала поруч. Так ось чому це відкриття стало жахливим потрясінням.

У голові промайнула згадка: колись давним-давно він чув, що в північних землях водяться велети. Від переляку він аж губу прикусив. Та тепер, коли в нього справді з’явилася причина лити сльози, він про те й думати забув.

Те щось (якщо вже то була не людина) кралось поруч настільки тихо, що в Шасти виникла надія, що то йому привиділось. Та не встиг він себе в цьому переконати, як зненацька з темряви почулося, як хтось глибоко зітхнув. Отже, уява була тут ні до чого! Як би там не було, а раптом він відчув гарячий подих на своїй замерзлій лівій руці.

Якби хоч кінь був путній чи знав би він до пуття, як правити, то хай там як, а дременув би він та ще й галопом. Та, як пустити коня навскач, він не знав. Отож він і далі плентався тихою ходою, а обіч нього простував і дихав невидимий супутник. Та врешті-решт Шасті урвався терпець.

– Хто ти? – спитав він, майже пошепки.

– Той, хто довго чекав, коли ти заговориш, – промовила Істота. Голос її був не гучним, проте могутнім та глибоким.

– Ти… ти – велетень? – запитав Шаста.

– Можеш називати мене й так, – мовив Могутній Голос, – та я аж ніяк не схожий на істоту, яку ви звете велетом.

– Я тебе зовсім не бачу, – сказав Шаста, вдивляючись у темряву. І тут (бо йому раптом прийшла в голову ще жахливіша думка) він спитав, заледве не криком: – А ти… ти, бува, не той… не мрець? Ой, благаю тебе, йди собі геть, будь ласка. Що поганого я тобі зробив? Ой, чому ж мені так не таланить!

І знову він відчув тепло подиху Істоти не лише на руці, але й на лиці.

– Ось, прошу, – сказала вона. – Бачиш, це ж не подих примари чи духа. Розкажи мені, чому це ти вважаєш, що тобі не щастить.

Цей подих трохи заспокоїв Шасту – отже, він говорить не з небіжчиком. І він розповів, що ніколи не знав своїх справжніх батька й матері, а виріс він у злиднях в одного рибалки, який обходився з ним дуже суворо. І розповів він далі історію своєї втечі й те, як їх переслідували леви і змусили рятуватися вплав, і про всі загрози для них у Ташбаані, і про ніч серед могил, і про те, як вили в пустелі дикі звірі. І розповів він про спеку і спрагу під час мандрів пустелею, і як майже досягли вони мети своєї, коли інший лев напав на них, поранивши Аравіс. А ще про те, як багато часу спливло відтоді, як він востаннє їв.

– Я б не сказав, що тобі не таланить, – сказав Могутній Голос.

– А хіба ж то таланить – натрапити на шляху на стількох левів? – запитав Шаста.

– Лев був лише один, – зауважив Голос.

– Як це один? Я щойно розповів тобі, що було щонайменше два леви першої ночі, і…