Сліпобачення - Пітер Уоттс

— А там темно, — зауважила Джеймс.

— Зате тепло, — відказала Бейтс.

281°К. Вище за температуру замерзання.[70]

Ендоскоп опинився у темряві. В інфрачервоному світлі проступила зерниста сірість чогось схожого на тунель, наповненого пітьмою і дивовижними гірськими породами. Стіни вигиналися, наче медові стільники, наче нутрощі закам’янілого кишківника. У тунелі траплялися тупики і відгалуження. Базовим субстратом було щільне листкове тісто з вуглецевого полотна. Іноді проміжки між шарами були не товщими за ніготь, а інші виявлялися достатньо широкими, щоб запхати туди чиєсь тіло.

— Пані та панове, — тихо сказав Шпіндель. — Диявольська пахлава.

Я міг би заприсягнутися, що побачив, як щось ворухнулося. Міг би заприсягнутися, що це щось знайоме.

Камера згасла.

Роршах

Матері люблять дітей сильніше, ніж батьки, бо вони мають більше певності, що це саме їхні діти.

Арістотель

Я не зміг попрощатися з батьком. Навіть не знав, де він був на той час.

А прощатися з Гелен не хотів. Мені не хотілося туди повертатися. Але заковика була в тому, що нікуди й не треба було їхати. Не залишилося у світі місця, де б гора не могла піднятися й піти до Магомета. Рай був просто околицею глобального села[71], тож у мене не лишалося вибору.

Я під’єднався зі своєї квартири. Нові імплантати — налаштовані для місії та встановлені мені в голову лише тиждень тому — привіталися з ноосферою та постукали у Перлові ворота[72]. Якийсь ручний дух, не такий ефемерний, хоча настільки ж вірогідний, як і Святий Петро, прийняв повідомлення і зник.

І ось я опинився всередині.

Там не було ані передпокою, ані вітальні. Рай не був пристосованим для випадкових відвідувачів; будь-який рай, де істоти з плоті та крові почувалися б як удома, видався б нестерпно прозаїчним для безтілесних душ, які мешкали тут. Звісно, зовсім не обов’язково, щоб гість та господар бачили перед собою однаковий краєвид. Я міг взяти з полиці який завгодно пейзаж і облаштувати це місце так, як мені того бажалося. Виняток становили самі Вознесенні. Одна з переваг життя після життя: тільки вони могли обирати обличчя, які ми бачимо.

Однак істота, на яку перетворилася моя мама, взагалі не мала обличчя, і — щоб я луснув! — вона не мала жодного наміру дивитися на мене крізь якусь маску.

— Привіт, Гелен.

— Сірі! Який чудовий сюрприз!

Вона була абстракцією, загорнутою в абстракцію: неможливий перетин дюжини яскравих скелець. Неначе засяяв і ожив кожен з елементів розбитого вітража. Вона кружляла навколо мене табунцем риб. Материн світ відлунював у її тілі: вогні, янголи та тривимірні парадокси Ешера[73] юрбилися осяйними хмарами. Проте якимось чином я все одно впізнав Гелен. Небеса були сном; тільки прокинувшись, ти розумієш, що побачене аж ніяк не схоже на реальність. У всіх цих чуттях я віднайшов лише одну знайому рису. Рай моєї матері пах корицею.

Я дивився на блискучий аватар і думав про материне тіло, що лежало в чані глибоко під землею і всотувало поживні речовини.

— Як ти?

— Добре. Дуже добре. Звісно, треба трохи часу, аби звикнути до думки, що твоя свідомість більше не твоя, — Небеса не просто годують мізки своїх мешканців: вони їх відгодовують, щоб використовувати надлишкові потужності незайнятих синапсів для підтримання власної інфраструктури. — Ти маєш переїхати сюди, і що раніше, то краще. Тобі не захочеться звідси піти.

— Насправді, я лечу звідси, — відповів я. — Ми відбуваємо завтра.

— Відбуваєте?

— Койпер. Ти ж знаєш про Світляків?

— О, так. Здається, я щось таке чула. Знаєш, ми не отримуємо багато новин із зовнішнього світу.

— У будь-якому разі, я вирішив навідати тебе, аби попрощатися.

— Я рада, що ти це зробив. Я сподівалася побачити тебе без цього… ну ти розумієш.

— Без чого?

— Сам знаєш. Не хочу, щоб нас підслуховував твій батько.

Тільки не це.

— Тато на завданні. Міжпланетна криза. Ти мала чути про це.

— Звісно. Знаєш, я не завжди добре сприймала батькові тривалі відрядження, але нема лиха без добра. Що менше часу він був поряд, то менше міг зробити.

— Зробити?

— З тобою. — Примара на мить застила у нерішучості. — Я ніколи не говорила тобі цього раніше, але… ні. Мені не слід такого робити.

— Чого саме не слід робити?

— Плекати, так би мовити, старі образи.

— Які старі образи?

Наче на замовлення. Я нічого не міг вдіяти: звичка вкоренилася надто глибоко. Я завжди гавкав за командою.

— Що ж, — почала вона, — іноді ти повертався… Ти ще був таким маленьким, а личко мав дуже сумне й напружене. Я завжди запитувала себе: чому моя крихітка так гнівається? Як таке маля може так лютувати?

— Гелен, про що ти говориш? Повертався звідки?

— Звідти, куди він брав тебе, — щось схоже на брижі сколихнуло її грані. — Тоді ще твій батько був з нами. Він ще не став настільки важливою персоною, як зараз — звичайнісінький схиблений на карате бухгалтер, що любив навівати на всіх сон балачками про криміналістику, теорію ігор та астрономію.

Я спробував уявити: мій тато — базікало.

— Щось не дуже схоже на тата.

— Звісно, що ні. Ти був надто маленьким, щоб це запам’ятати. Тоді Джим був звичайною маленькою людиною. Хоча, відверто кажучи, він і зараз такий, попри всі свої таємні місії та конфіденційні інструкції. Я ніколи не розуміла, чому ніхто цього не помічає. Вже тоді він любив… Хоча, припускаю, це не його провина. Джим мав важке дитинство й так і не навчився вирішувати проблеми по-дорослому. Він намагався, я б сказала, тиснути на все своїм авторитетом. Певна річ, поки не одружилася з ним, я не знала цього. Якби знала, то… Але я взяла на себе обов’язки. Взяла на себе обов’язки і жодного разу не знехтувала ними.

— Ти маєш на увазі, що він тебе ображав? — «Звідти, куди він брав тебе». — Ти натякаєш, що він ображав і мене?

— Образи бувають різними, Сірі. Часом слова завдають більшого болю, ніж кулі. А покинути дитину — це…

— Він мене не покидав.

Він залишив мене з тобою.

— Сірі, він кидав нас напризволяще. Іноді на цілі місяці. Я ніколи не знала напевно, чи повернеться він. Джим сам вирішив зробити з нами таке, Сірі.