Загибель Уранії - Микола Олександрович Дашкієв

обміркувати всі технічні подробиці майбутнього експерименту. Але думка легковажно обминає всякі пристрої та препарати, і чомусь виступає обличчя того хворого, який має стати об'єктом експерименту. На вигляд він зовсім здоровий. Та хвороба вже, мабуть, позначилася на психіці. Його чорні красиві очі дивляться так сумно, так тужно, що мимоволі хочеться сказати щось тепле-тепле, лагідне й щире. Він, звісно, боїться. Та й не дивно: ніхто у світі не може запевнити його, що операція скінчиться добре. Але це, звичайно, буде так. Йому підшукають інше тіло — молоде й красиве…

І раптом Тессі затинається. Їй чомусь не хочеться, щоб хворий прибрав іншої подоби. Так, його свідомість житиме і, певне, збереже все, властиве тільки йому. Однак і сліду не зостанеться від сумної посмішки впертих, чітко окреслених губ, згасне тривожний блиск очей, зникне усе те, що сповнює душу Тессі не знаним досі почуттям материнської ніжності.

Любов?.. Ні-ні… Мабуть, ні… Тессі бачила хворого тільки двічі, ні разу не розмовляла з ним. До того ж у неї є наречений, який дуже їй подобається. З ним вона почуває себе спокійно і легко — пустує, жартує, витребенькує й дражнить, знаючи, що їй буде все подаровано. Тільки чому ж зараз спогад про нареченого не викликає радості, а в уяві виникають чорні очі хворого, які, здається, дивляться прямо в серце?

Тессі назвала себе дурною, свої думки — аморальними; визначила собі кару — пригадати всі кістки скелета і перелічити найголовніші хірургічні інструменти; а потім лягла спати, заприсягнувшись не думати більше про чорноокого хворого.

Мабуть, кара була замалою. Прокинувшись по обіді, Тессі несподівано для самої себе заспішила, сяк-так попрощалась з батьком і помчала в Дайлерстоун. Замість піти на побачення з нареченим, вона побігла до клініки.

Хворий спав. Методика, яку розробив професор Лайн-Еу, вимагала, щоб перед операцією організм відпочив повною мірою. Протягом двох діб хворому не давали прокинутись. Снотворне і апарат «електросон», імітація одноманітного шуму дощу і підвищена температура в палаті — все мало заспокоїти і зміцнити нервову систему.

Хворий спав. Його обличчя було лагідним, дитячим. М'які кучері впали на подушку. Рука звисала з ліжка.

Тессі підняла цю руку. Вона була мускуляста, важка. На долоні випиналися шорсткі мозолі, і це вражало, бо, судячи з шанобливого «містер», хворий був заможним чоловіком.

Мабуть, цілком підсвідомо, реагуючи на дотик, пальці хворого стислись, ніжно охопили долоню Тессі. А їй здалося на мить: це він прощається з нею.

Тепла хвиля радості й жалю хлюпнула їй у серце. Дівчина зрозуміла раптом, що не кохала ще нікого, а якби покохала, то тільки його. Вона нахилилась і тихо-тихо поцілувала хворого в чоло.

— Прощай, мій любий! Прощай, моє нездійсненне кохання!

Решту дня вона ходила мов п'яна. Її тягло в ту маленьку кімнату, і несила була стримати себе.

Любов з першого погляду… Тессі ніколи не вірила в її існування. Їй здавалося, що полюбити можна тільки тоді, коли людину знаєш довгі роки, вивчив, як самого себе. І ось тепер почуття впало несподівано, приголомшило, позбавило волі. Якби Тессі могла, вона віддала б своє життя отій незнайомій людині з мозолястими, міцними руками. Але це не допомогло б. Отже, треба докласти всіх зусиль, щоб… хоч зберегти йому красу.

Тільки-но посутеніло — ще задовго до визначеного часу, — Тессі пішла до професора.

— Дідусю Лайн-Еу… — Вона завжди зверталася так до нього, коли хотіла підлеститись. — Може, я підшукаю… нове тіло для хворого?

— А навіщо шукати? — відгукнувся той байдуже. — Воно вже є. В чотирнадцятій палаті помирає від запалення мозку старик. Його й візьмемо.

— Старик?! — Тессі схопилась за голову. — Дідусю Лайн-Еу, як ви можете?! Та це гірше, аніж забити людину!.. Я не допущу цього!.. Краще викиньте геть мій мозок, а врятуйте його.

— Онуко, онуко! — Лайн-Еу підійшов до неї, обняв за плечі. — Бувають випадки, коли люди віддають в ім'я ідеї не тільки життя, а й молодість… Даремне твоє заступництво: інженер Айт хоче стати стариком з власної волі.

— Інженер Айт… З власної волі… — Тессі труснула головою. — Дідусю Лайн-Еу, я нічого, ніч-чого не розумію!

— Може, колись зрозумієш, онуко. Я тільки прошу тебе: не кажи нікому жодного слова, бо піде марно вся жертва цієї чудесної і глибоко нещасної людини… І, мабуть, не слід тобі асистувати. Твоє хвилювання може коштувати йому життя.

Так, його правда. Тессі й сама не погодилася б бути співучасником страшного злочину, на який зважився сам хворий.

Прощай, нездійсненне кохання! Коли вже не судилося, то хай збережеться про тебе хоч нічим не заплямована пам'ять.

Хтось інший асистував професорові Лайн-Еу. Хтось інший розтинав тіло інженера Айта. Тессі навіть не поцікавилась, хто саме. Дві декади вона не виходила з дому, глушила безсоння снотворним, а тупий біль у голові — пірамідоном; гнала геть нареченого; скупо, сухо відповідала по телефону на стурбовані розпитування батька.

Нарешті її викликав Лайн-Еу — мабуть, тільки розважити. І ось, під час обходу клініки, назустріч їм виткнувся старезний лисий дід. Тессі упізнала його: це й був той, в кого переселився мозок її коханого.

Лайн-Еу кинувся вперед, щоб заштовхати хворого в палату. А Тессі повільно посунулась попід стіною додолу. Все навкруг потьмяніло, пішло обертом, щезло.

Лікарі констатували: нервове виснаження, перевтома.

Розділ III
Хмари на обрії

Хвороба Тессі набула затяжного, хронічного характеру.

З точки зору медицини її, власне, і хворобою не можна було назвати. Так собі — депресивний стан психіки. Бром тричі на день, спокій, зміна оточення — от і все лікування.

Добре лікарям — підшукають для нез'ясовного хитромудру назву, пропишуть огидне пійло та й умивають руки. Але що робити Тессі, коли вона відчуває: не допоможуть ніякі ліки, в душі зламалося щось тендітне й чутливе.