Замах на Селену - Олександр Бугай

— Якщо на дні моря ніяких слідів не виявлено, то чи не є отой магнітний циліндр своєрідним мостом, по якому предмети, що потрапляють в нього, переносяться в інше місце Всесвіту? В таке місце, звідки до нас не доходять ніякі сигнали?

Лектор уважно подивився, поправив окуляри і неспішно відповів:

— Так, шановні друзі! Ми ще не знаємо, де та пристань, до якої прибувають потерпілі земляни. Але переконані, що той світ в іншому вимірі простору. Він у нас називається четвертим виміром. Про нього наука уже дещо знає. В тому світі, який має чотиривимірний простір, цивілізація існує на багато вищому рівні розвитку. Одним із характерних показників їхнього існування — це безсмертя. Так! Так! У них час тече зовсім інакше, ніжу нас. Мешканці Дивосвіту, так ми називатимемо їхню цивілізацію, володіють поступом часу не лише від минулого до майбутнього, а й у зворотньому напрямку. Це дає їм можливість вчасно виправляти свої помилки, допущені в русі часу від минулого до майбутнього. Потрапивши у скрутне становище, вони повертають плин часу у зворотній бік і усувають помилки на підставі набутого досвіду. Завдяки цьому фізично і морально вдосконалюються без якихось обмежень. І таким чином віддаляють наближення своєї смерті, строки якої, як це ви знаєте, мають усі види живого не лише на нашій планеті, а й у всьому Всесвіті.

Вам відомо, що земне людство тисячоліттями б’ється над вічним питанням: в чім сенс життя? І відповіді не знаходить.

Пам’ятаєте, що сказав Гейне ще в минулому столітті?

«Кожна людина — це весь, світ, який з нею народжується і з нею помирає…».

Ви замислювались хоч раз, чи є в цьому якийсь глузд? Інша справа — Дивосвіт. Там люди мають можливість вирішувати питання життя і смерті за своїм розсудом. При бажанні можуть жити вічно. Поки не набридне. Вони тут господарі становища.

Ми ж із вами обов’язково смертні. Так записано в генетичному механізмі спадковості. Хоча ми і стараємося цьому явному факту не надавати значення. Ми в силу природженого оптимізму (мабуть, є і такі гени) не замислюємося про якусь там смерть, принаймні в межах недалекого майбутнього. Тому, йдучи на будь-який ризик, навіть смертельний, віримо, що ми невразливі. Біда може статися з кимось, тільки не зі мною. Так думає кожен.

Чи не є де відлунням того чотиривимірного світу? Чи не закладена і в нас із вами інформація про те, що і ми колись існували в чотиривимірному просторі? Тому і стараємося, нехай і підсвідомо, не дуже то вірити у безглуздя, яке нам вручає Природа у вигляді смерті…

Лектор замовк, а потім знову мовив;

— Єдине щастя! Чуєте, щастя наше в тім, що ніхто з нас не знає дати свого останнього подиху! І ми мусимо дякувати долі за те, що існує ця страшна таємниця. Перший, хто її розкриє, стане вбивцею всієї земної цивілізації. Бо розгадка строку життя кожного з нас кине суспільство у вир непоправної анархії.

Лектор звернувся до одного із слухачів:

— Якщо ви будете знати, що вам залишилося рівно рік до смерті, як ви цей рік будете себе поводити? Може, підете на трудовий подвиг, а чи махнете на все рукою і станете мурувати собі гробницю?

— Шановні! Прошу вас, стороніться розгадки цієї таємниці! — вигукнув уже вкотре наслідувач Ціцерона.

Нам стало сумно. Бо, виявляється, що є світи, де не обов’язково помирати в той час, який записаний у наших хромосомах. Там їх, ці хромосоми, можна обхитрити і повернутися у минуле. І я знову запитую:

— Але ж у безсмертному світі проживають і наші земляки. Це ті, що потрапили туди в різні часи через отой Бермудський циліндр? Вони там теж, певно, використовують можливість обманювати свою смерть шляхом маніпуляцій з часом. Вони там теж, мабуть, уміють повертатися у минуле, щоб виправляти набуті раніше помилки, і таким чином відтягують власну смерть. Так чому ж тоді вони не подають нам про себе звістки? Адже четвертий вимір такі стосунки не заперечує?

— Для них не проблема послати нам своє вітання, — відповідає лектор так, наче він тільки вчора звідти, — нам треба лише уявити ось що. В кожний відрізок часу наш час із їхнім несумісний. Вони в цю хвилину можуть бути за тисячу літ попереду, або ж настільки позаду. Це по-перше. По-друге, шукати своїх родичів чи друзів у велетенській Книзі Всесвітнього Часу дуже копітка робота. Та й невдячна. Справа в тому, якщо хтось із них і знайде будь-який наш день, а в ньому свого колишнього друга чи родича, йому з ним розмовляти не буде про що. Ця зустріч буде скучною і безплідною. Пришелець з Дивосвіту бачить майбутнє кожного із нас до найменшої деталі. Він бачить наші злети і падіння, які рано чи пізно збудуться, сьогоднішні і завтрашні помилки, наші наміри добрі і злі, наші найпотаємніші думки, наші муки совісті і фізичні муки, розчарування, безплідне честолюбство і навіть нашу смерть. Поставте хоч на мить себе на місце мешканця Дивосвіту і ви зрозумієте, як вам буде прикро стояти поруч з рідною людиною, яку бачиш наскрізь, знаєш, шо вона думає, що з нею відбудеться через хвилину, годину, завтра, через рік. Ось чому вони і не подають про себе ніяких сигналів. Ми для них нецікаві, бо обмежені і — смертні.

І тут я знову наважуюся запитати:

— А чому б мешканцю отого Дивосвіту не допомогти близькій людині у нашому світі? Наприклад, уникнути передчасної смерті, не тієї, що записана в генах, а трагічної, яка трапиться від нещасного випадку, і яку вони уміють передбачати? Адже їм це зробити неважко?

— На це я дам таку відповідь, — сказав незворушно лектор. —