Людина-амфібія - Олександр Романович Бєляєв

— Велику перлину, яку я кинув у море? Гуттієре сказала вам про це?

Ольсен кивнув головою.

Іхтіандр тріумфував.

— Ну, ось бачите. Я ж казав їй, що ви не відмовитесь від цієї перлини. Я пропонував їй узяти перлину і віддати вам. Вона до погодилась, а тепер ви самі шукаєте її.

— Так, бо тепер вона належить не вам а океану. І якщо я знайду її, то нікому не завдячуватиму.

— Ви так любите перли?

— Я не жінка, щоб любити витребеньки, — відповів Ольсен.

— Але перли можна… як це? Ага! Продати, — згадав Іхтіандр мало зрозуміле йому слово, — і одержати багато грошей.

Ольсен знову ствердно кивнув головою.

— Отже, ви любите гроші?

— Що вам, власне, від мене треба? — вже роздратовано запитав Ольсен.

— Я хочу знати, чому Гуттієре дарує вам перли. Ви ж хотіли одружитися з нею?

— Ні, я не збирався одружуватися з нею, — промовив Ольсен. — Та якби й збирався, то тепер уже пізно думати про це. Гуттієре стала дружиною іншого.

Іхтіандр зблід і схопив Ольсена за руку.

— Невже того смаглявого? — злякано спитав він.

— Так, вона вийшла заміж за Педро Зуріту.

— Але ж вона… Мені здається, що вона любила мене, — тихо промовив Іхтіандр.

Ольсен співчутливо глянув на нього, не поспішаючи запалив коротеньку люльку і сказав:

— Так. Мені здасться, вона любила вас. Але ж ви у неї на очах кинулись у море і втопилися, — принаймні так вона думала.

Іхтіандр здивовано глянув на Ольсена. Юнак ніколи не казав Гуттієре про те, що він може жити під водою. Йому її на думку не спадало, що його стрибок із скелі в море дівчина може зрозуміти як самогубство.

— Минулої ночі я бачив Гуттієре, — промовив Ольсен. — Ваша смерть дуже засмутила її. “Я винна у смерті Іхтіандра”, — ось що сказала вона.

— Але чому ж вона так швидко одружилася з іншим? Адже вона… адже я врятував їй життя. Так, так! Мені давно здавалося, що Гуттієре схожа на дівчину, яка тонула в океані. Я виніс її на берег і заховався за камінням. А потім прийшов цей смаглявий, — я його одразу впізнав, — і запевнив її, що це він урятував її.

— Гуттієре розповідала мені про це, — сказав Ольсен. — Вона так і не довідалась, хто ж урятував її — Зуріта чи дивна істота, що майнула перед нею, коли вона отямилася. Чому ви самі не сказали, що це ви врятували її?

— Самому про це незручно говорити. До того ж я не був упевнений в тому, що врятував саме Гуттієре, доки не побачив Зуріту. Але як вона могла погодитися? — питав Іхтіандр.

— Як це сталося, — поволі промовив Ольсен, — я й сам не розумію.

— Розкажіть, що ви знаєте, — попросив Іхтіандр.

— Я працюю на ґудзиковій фабриці приймальником черепашок. Там я і познайомився з Гуттієре. Вона приносила черепашки, — батько посилав її, коли сам був зайнятий. Познайомилися, подружили. Іноді зустрічалися в порту, гуляли на березі моря. Вона розповідала мені про своє горе: за неї сватався багатий іспанець.

— Цей самий? Зуріта?

— Так, Зуріта. Батько Гуттієре, індіанець Бальтазар, дуже хотів цього шлюбу і всіляко умовляв дочку віддати руку такому показному женихові.

— Чим же він показний? Старий, гидкий, смердючий, — не міг стриматися Іхтіандр.

— Для Бальтазара Зуріта — чудовий зять. Тим більше, що Бальтазар був винен Зуріті велику суму грошей. Зуріта міг розорити Бальтазара, коли б Гуттієре відмовилась одружитися з ним. Уявіть собі, як жилося дівчині. З одного боку настирливе залицяння жениха, а з другого — вічні дорікання, вичитування, погрози батька.

— Чому ж Гуттієре не вигнала Зуріту? Чому ви, такий великий і дужий, не побили цього Зуріту?

Ольсен посміхнувся і здивувався: Іхтіандр недурний, а ставить такі запитання. Де він ріс і виховувався?

— Зробити це не так просто, як вам здається, — відповів Ольсен. — На захист Зуріти і Бальтазара стали б закон, поліція, суд. — Іхтіандр усе-таки не розумів. — Одним словом, цього не можна було зробити.

— Ну, тоді чому вона не втекла?

— Втекти було легше. І вона наважилася втекти від батька, а я обіцяв допомогти їй. Я сам давно збирався виїхати з Буенос-Айреса в Північну Америку і запропонував Гуттієре їхати зі мною.

— Ви хотіли одружитися з нею? — запитав Іхтіандр.

— Одначе який ви, — знову посміхнувшись, промовив Ольсен. —