Північне сяйво - Філіп Пулман

Ліра сердито подивилася на нього. Зі свого боку Пантелеймон робив гримаси деймону Тоні, який презирливо приплющив свої рудувато-коричневі очі. Ліра спустилася до пристані і приєдналась до своїх нових товаришів, які підвішували над водою ліхтарі на мотузках, щоб заманити лупатих риб, а потім били по них гострими палицями, але не влучали.

Проте її думки були з Джоном Фаа в кімнаті перемовин, тому, не довго думаючи, вона побігла назад бруківкою до зали. Вікно кімнати перемовин світилося. Воно була надто високо, щоб зазирнути в нього, але всередині чутно було приглушений шум голосів.

Отже, вона підійшла до дверей і впевнено постукала п'ять разів. Голоси змовкли, хтось відсунув стілець, і двері відчинилися, заливаючи вогкі сходинки світлом гасових ламп.

— Хто там? — запитав чоловік, який відчинив.

За його спиною Ліра бачила інших чоловіків біля столу з охайно складеними на ньому сумками із золотом, паперами, перами, склянками і глечиком із дженівером.

— Я хочу поїхати на північ, — сказала Ліра так, що всі почули. — Я хочу поїхати і допомогти врятувати дітей. Саме це я збиралася зробити, коли втекла від пані Коль-тер. І навіть ще до того я хотіла врятувати мого друга Роджера — хлопчика з кухні Коледжу Джордана, якого також забрали. Я хочу поїхати і допомогти. Я знаю навігацію і можу знімати анібаромагнетичні показники з Аврори, також я знаю, яку частину ведмедя можна їсти і ще багато корисних речей. Ви пошкодуєте, якщо дістанетеся туди і виявиться, що я вам потрібна, а мене залишать тут. І як сказала та жінка, вам можуть знадобитися жінки, щоб допомогти, — мабуть, вам стануть у пригоді й діти. Отже, вам варто взяти мене, Владарю Фаа, вибачте, що перериваю вашу розмову.

Вона була вже всередині, і всі чоловіки та їхні деймони дивилися на неї, деякі із задоволенням, інші — з роздратуванням, але вона не зводила очей лише з Джона Фаа. Пантелеймон сидів у неї на руках, його очі сяяли зеленим.

Джон Фаа сказав:

— Ліро, не може бути й мови, щоб наражати тебе на таку небезпеку. Отже, не задурюй собі голову, дитино. Залишайся тут, допомагай Ма Кості і бережи себе. Ось що ти повинна робити.

— Але я навчилася читати алетіометр. Все з'ясовується щодня! Він напевно знадобиться вам — напевно!

Він похитав головою.

— Ні, — була його відповідь. — Я знаю, все твоє єство прагне опинитися на півночі, але я впевнений, що навіть пані Кольтер не взяла б тебе туди. Якщо хочеш побачити північ, то маєш почекати, поки мине небезпека. А тепер біжи.

Пантелеймон тихенько зашипів, але деймон Джона Фаа здійнявся зі спинки стільця і махнув на них своїми чорними крилами, не для того, щоб залякати їх, а лише щоб нагадати про гарні манери. Ліра крутнулася на підборах, коли ворона промайнула над її головою, і повернулась знову до Джона Фаа. Двері рішучо зачинилися за нею.

— Ми поїдемо! — сказала вона Пантелеймону. — Нехай лише спробують зупинити нас. Ми поїдємо!

9

Шпигуни

Наступні кілька днів Ліра намагалася вигадати дюжину планів і відкидала їх, адже всі вони зводилися до того, щоб потай проникнути на судно, — а як можна зробити це непомітно? Подорож, звичайно, відбувалася б на справжньому кораблі, і з різних історій вона знала купу місць на ньому, де можна сховатися: рятувальні шлюпки, трюм, кіль, яким би він не був, але спочатку їй потрібно було дістатися до корабля, а покинути болота можна було лише звичним шляхом циган.

Якби їй вдалося самій доїхати до узбережжя, вона могла сховатися на чужому судні. Добре було б сховатися у рятувальній шлюпці і прокинутися десь на шляху до Гірської Бразилії.

Тим часом удень і вночі навколо кипіла величезна робота з підготовки до експедиції. Ліра вешталася біля Адама Стефанськи, спостерігаючи, як він відбирав добровольців до загонів бійців. Вона набридала Роджеру ван Попелу пропозиціями щодо припасів, які вони мусили взяти з собою: чи не забув він про альпіністські окуляри? Чи знає він найкраще місце, де можна купити мапи Арктики?

Чоловік, якому вона хотіла допомагати найбільше, був Бенджамін де Райтер — шпигун. Але він зник рано-вранці після другої сходки і, звичайно, ніхто не міг сказати, куди він подівся і коли повернеться. У розпачі Ліра приєдналася до Фардера Корама.

— Я думаю, буде краще, якщо я вам допомагатиму, Фар-дере Корам, — сказала вона, — тому що я, мабуть, більше

за всіх знаю про гоблінів, бо ледве не стала однією з них. Мабуть, я вам знадоблюсь, щоб допомогти розтлумачити послання пана Райтера.

Він зглянувся над маленькою відчайдушною дівчинкою, яка була в розпачі, і не проганяв її. Натомість він розмовляв із нею, слухав її спогади про Оксфорд та про пані Кольтер і спостерігав, як вона читала алетіометр.

— Де та книга із символами? — якось запитала Ліра.

— У Хайдельберзі, — відповів він.

— Існує лише одна книга?

— Мабуть, є й інші, але я бачив одну.

— Присягаюсь, у бібліотеці Бодлі в Оксфорді також є така книга, — припустила Ліра.

Вона не могла відвести очей від деймона Фардера Кора-ма, який був найпривабливішим із тих, що вона бачила. Коли Пантелеймон ставав котом, він був худий, його шерсть жорсткою, але Софонакс (деймон Фардера Корама) був золотоокий і надзвичайно граційний, майже вдвічі більший за звичайну кішку, і з густою шерстю. Коли сонячний промінь торкався його, він переливався кольорами рудувато-коричнево-горіхово-пшенично-золотисто-осінньо-черво-ного дерева і ще безліччю кольорів, яких Ліра не могла навіть назвати. Дівчинка хотіла доторкнутися до нього, притулитися своєю щокою, але, звичайно, ніколи цього не робила — це була страшна образа, порушення будь-якого етикету — торкатися деймона іншої людини. Натомість деймони могли торкатися одне одного чи битися. Але заборона контакту між деймоном та чужою людиною була такою суворою, що навіть під час битви жоден воїн не торкався деймона свого ворога. Це було абсолютно заборонено. Ліра не пам'ятала, щоб хтось колись згадував це правило — вона просто інстинктивно знала його, як знаєш, що огида — це погано, а благо — добре. Отже, хоч їй дуже подобалася шерсть Софонакс і вона навіть уявляла, яка та

на дотик, вона ніколи не робила найменшої спроби торкнутися її і ніколи б на це не наважилася.

Софонакс була кішкою настільки пухнастою, здоровою і красивою, наскільки Фардер Корам був втомлений і слабкий. Мабуть, він хворів чи страждав від паралічу — він не міг ходити, не спираючись на дві палиці, і постійно тремтів, як осиковий лист. Але