Понеділок починається в суботу - Аркадій Натанович Стругацький

Як і слід було сподіватися, шлункова модель поставилася до всього цього галасу з абсолютною байдужістю. Поки їй хотілося жерти, вона чхала на свій духовний світ, бо хотіла жерти і жерла. Наситившись, вона ігнорувала свій духовний світ, тому що соловіла і тимчасово вже нічого більше не бажала. Пильний Вибігалло примудрився всетаки помітити безперечний зв’язок між стукотом барабана (з радіоприймача) і рефлекторним посмикуванням нижніх кінцівок моделі. Це посмикування привело його у захват.

— Ногу! — закричав він, хапаючи за рукав Б. Питомника. — Знімайте ногу! Великим планом! Ля вибрасьон са моле гош етюн гранд сінь![13]Ця нога відмете всі підступи і зірве всі ярлики, які на мене навішують! Уї сан дот2, людина, котра не фахівець, може, навіть здивується, як я ставлюся до цієї ноги. Але ж, товариші, все велике виявляється в малому, а я мушу нагадати, що дана модель є моделлю обмежених потреб, кажучи конкретно — тільки однієї потреби і, називаючи речі своїми іменами, просто, по-нашому, без усіх цих вуалей — модель потреби шлункової. Тому в неї таке обмеження у духпотребах. А ми стверджуємо, що тільки різноманітність матпотреб може забезпечити різноманітність духпотреб. Поясню для преси на доступному їй прикладі. Якби, скажімо, мало воно яскраво виражену потребу в даному магнітофоні «Астра-7» за сто сорок карбованців, то яка ж потреба повинна розумітися нами як матеріальна, і воно б цей магнітофон отримало, то воно даний магнітофон крутило б, оскільки, самі розумієте, що ще з магнітофоном робити? А якщо крутило б, то з музикою, а якщо музика — треба її слухати чи там танцювати… А що, товариші, є слухання музики з танцями чи без них? Це є задоволення духпотреб. Компрене ву?

Я вже давно помітив, що поведінка кадавра істотно змінилася. Чи то в ньому щось розладналося, чи то так і мало бути, але час релаксацій у нього дедалі скорочувався і скорочувався, тож на кінець промови Вибігалли він уже не відходив від конвеєра. Втім, можливо, йому просто стало важко пересуватись.

— Дозвольте запитання, — ввічливо сказав Едик. — Чим ви пояснюєте припинення пароксизмів задоволення?

Вибігалло замовк і подивився на кадавра. Кадавр жер. Вибігалло подивився на Едика.

— Відповідаю, — марнославно сказав він. — Запитання, товариші, правильне. І, я би навіть сказав, розумне запитання, товариші. Ми маємо перед собою конкретну модель безперервно зростаючих матеріальних потреб. І тільки поверховому спостерігачеві може здаватися, що пароксизми вдоволення нібито припинилися. Насправді ж вони діалектично перейшли в нову якість. Вони, товариші, розповсюдились на сам процес задоволення потреб. Тепер йому мало бути ситим. Тепер потреби зросли, тепер йому треба весь час їсти, тепер він самонавчився і знає, що жувати — це теж чудово. Зрозуміло, товаришу Амперян?

Я подивився на Едика. Едик ввічливо усміхався. Поряд із ним стояли пліч-о-пліч дублі Федора Симеоновича та Крістобаля Хозевича. Голови їхні, з широко розставленими вухами, повільно повертались навколо осі, як аеродромні радіолокатори.

— Ще запитання можна? — запитав Роман.

— Прошу, — сказав Вибігалло з утомленопоблажливим виглядом.

— Амвросію Амбруазовичу, — сказав Роман, — а що буде, коли воно все споживе?

Погляд Вибігалли став гнівним.

— Я прошу всіх присутніх відзначити це провокаційне запитання, від якого за версту тхне мальтузіанством, неомальтузіанством, прагматизьмом, екзистенціо… оа… налізьмом та невірою, товариші, у невичерпну міць людства. Ви що ж хочете сказати цим запитанням, товаришу Ойра-Ойра? Що в діяльності нашої наукової установи може настати момент, криза, регрес, коли нашим споживачам не вистачить продуктів харчування? Негарно, товаришу Ойра-Ойра! Не подумали ви! А ми не можемо допустити, щоб на нашу роботу навішували ярлики і кидали тінь. І ми цього, товариші, не допустимо.

Він дістав носовичок і витер бороду. Г. Проникливий, скривившись від розумового напруження, поставив наступне запитання:

— Я, звичайно, не спеціаліст. Але яке майбутнє у даної моделі? Я розумію, що експеримент триває успішно. Але дуже вже активно воно споживає.

Вибігалло гірко посміхнувся.

— Ось бачите, товаришу Ойра-Ойра, — сказав він. — Так от і виникають нездорові сенсації. Ви, не подумавши, поставили запитання. І ось уже рядовий товариш невірно зорієнтований. Не на той ідеал дивиться… Не на той ідеал дивитесь, товаришу Проникливий! — звернувся він просто до кореспондента. — Дана модель це вже пройдений етап! Ось ідеал, на який потрібно дивитись! — Він підійшов до другого автоклава і поклав рудоволосу руку на його полірований бік. Борода його задерлась. — Ось наш ідеал! — проголосив він. — Або, висловлюючись точніше, ось модель нашого з вами ідеалу. Ми маємо тут універсального споживача, який усе хоче і все, відповідно, може. У ньому закладені всі потреби, які тільки бувають на світі. І всі ці потреби він може задовольнити. За допомогою нашої науки, зрозуміло. Поясню для преси. Модель універсального споживача, поміщена в цьому автоклаві, або, кажучи по-нашому, в самозамикачі, хоче необмежено. Всі ми, товариші, при всій нашій повазі до нас, просто нулі поряд із нею. Бо вона хоче таких речей, про які ми й гадки не маємо. І вона не чекатиме милості від природи. Вона візьме від природи все, що їй потрібно для повного щастя, тобто для задоволення. Матеріально-магічні сили самі видобудуть із довколишньої природи все необхідне. Щастя даної моделі буде невимовним. Вона не знатиме ні голоду, ні спраги, ні зубного болю, ні особистих неприємностей. Усі її потреби миттєво задовольнятимуться у міру їх виникнення.

— Вибачте, — ввічливо запитав Едик, — і всі її потреби будуть матеріальними?

— Ну звичайно ж! — вигукнув Вибігалло. — Духовні потреби розвинуться у відповідності! Я вже зазначав, що чим більше матеріальних потреб, тим різноманітніші будуть духовні потреби. Це буде велет духу і корифей!

Я оглянув присутніх. Багато хто був ошелешений. Кореспонденти відчайдушно писали. Деякі, як я помітив, із дивним виразом переводили погляд з автоклава на кадавра, котрий безупинно ковтав, і назад. Стелла, припавши чолом до мого плеча, схлипувала і шепотіла: «Піду я звідси, не можу, піду…»Я, здається, теж починав розуміти, чого побоювався Ойра-Ойра. Мені уявилась величезна розверста паща, в яку, кинуті магічною силою, сиплються тварини, люди, міста, континенти, планети і сонця…

— Амвросію Амбруазовичу, — сказав ОйраОйра. — А може, універсальний споживач створити камінь, який навіть при найсильнішому бажанні не зуміє підняти?

Вибігалло задумався, але тільки на секунду.

— Це не є матпотреба, — відповів він. — Де є примха. Не для того я створював своїх дублів, щоб вони, значиться, капризували.

— Примха теж може бути потребою, — заперечив Ойра-Ойра.

— Не будемо займатися схоластикою і казуїстикою, — запропонував Вибігалло. — І не будемо проводити церковно-містичних аналогій.

— Не будемо, —