Бог Світла - Роджер Желязни

Коли прийшов він до пурпурового гаю, в небі було вже три місяці, за деревами попалахкували табірні вогники, в небі над містом примарні відблиски вогнів розпукувались блідим цвітом, напоєний вільгістю вітерець ворушив листя над головою.

Яма безгучно ступив до гаю.

Вийшовши на освітлену галявину, опинився він перед шерегами постатей в однаковому облаченні. На кожній — шафранова мантія з шафрановим каптуром, що спадав на обличчя. Було їх тут сотні, і всі сиділи непорушно і німо.

Він підійшов до найближчої постаті.

— Я шукаю Татхагатху, Будду, — промовив він.

Чоловік мовби не чув його.

— Де він?

У відповідь анішелесть.

Він нахилився і зазирнув у напівзаплющені ченцеві очі. На мить уп’явся в них своїми очима, але схоже було, що той спить, бо йому не пощастило навіть зустрітися з ним поглядом. Тоді підняв він голос і загучав, аби всі в пурпуровому гаю могли його почути:

— Я прийшов побачити Татхагатху, Будду! Де він?

То було однаково, що волати до німого каміння.

— Чи не думаєте ви сховати його таким чином? — не вгавав він. — Може, гадаєте, що коли вас багато і вдягнені всі однаково — ще й не озиваєтесь до мене, — то я не зможу знайти його серед вас?

У відповідь лише зітхання вітру, що війнув з-поза гаю. Вогники замерехтіли, заворушилося пурпурове листя.

Яма розреготався.

— Ну, тут ви, може, й маєте слушність, — визнав він. — Але рано чи пізно доведеться вам заворушитись, коли хочете жити далі, а в мене вистачить терпцю на всіх вас.

І він примостився долі, прихилившись спиною до блакитного стовбура гінкого дерева й поклавши на коліна оголений клинок.

Ту ж мить його охопила дрімота. Він то никав носом, то підсмикував голову вгору — і так раз у раз. Але врешті його підборіддя затишно спочило на грудях, і він захропів.

Простував зелено-голубою рівниною, а трави схилялися перед ним, стелячись під ноги стежкою. Стежка добігала кінця там, де височіло могутнє дерево, дерево, що мовби не виросло на цім світі, а радше злучило світ водно плетивом свого коріння; верховіття ж того дерева простяглося до неба, лоскочучи листям зірки.

Біля підніжжя дерева сидів, схрестивши ноги, чоловік, на устах його грала ледь помітна усмішка. І знав він, що це Будда, підійшов і зупинився перед ним.

— Вітаю тебе, о Смерте, — промовив той, що сидів, увінчаний рожевим ореолом, який сяяв яскраво у затінку дерева.

Яма не відповів, а витяг свій клинок.

Будда усе посміхався. Яма ступнув до нього, і раптом у вухах йому забриніло відлуння далекої музики.

Він спинився і позирнув довкола, завмер клинок у його занесеній руці.

Вони прийшли з усіх чотирьох сторін — півночі, півдня, сходу і заходу, — четверо великих царів, Захисники Світу, ті, що спустились з гори Сумерну: верхи на жовтих конях під проводом Владики Півночі наближалися якші у своїх золотих обладунках, золотом вигравали промені на їхніх щитах; Янгол Півдня під’їздив у супроводі незліченного війська кумбхандів — вони їхали на синіх конях, несучи сапфірові щити; зі Сходу наближався Цар-Захисник, чиї вершники несли перламутрові щити і мали на собі срібні лати; з Заходу з’явився Повелитель Нагів, які величалися у вогнистого кольору шатах на криваво-червоних конях, прикриваючись кораловими щитами. Копита коней ніби не торкалися трави, а звуки, що бриніли в повітрі, були тільки музикою, що все наростала й гучнішала.

— Навіщо з’їжджаються Захисники Світу? — вихопилось мимоволі у Ями.

— Вони з’явилися, аби забрати геть мої кості, — так само всміхаючись відповів Будда.

Царі-Захисники натягли поводи, притримали коней, загони вояків стіною поставали за їхніми спинами, і Яма опинився віч-на-віч з ними й супроти них.

— Ви з’явились, аби забрати геть його кості, — промовив Яма, — але хто забере ваші?

Царі позсідали з коней.

— О Смерте, до цього чоловіка тобі — зась, — промовив Владика Півночі, — бо належить він світові, і ми, як Захисники Світу, будемо його боронити.

— Послухайте мене, Захисники з гори Сумерну, — сказав Яма, прибравши своєї справдешньої Подоби. — У ваших руках доля світу, ви доглядаєте його й захищаєте, але Смерті дано забирати зо світу всякого, кого й коли вона побажає. Вам же не вільно оскаржувати мої Атрибути або те, як вони діють.

Захисники поставали між Ямою і Татхагатхою.

— Ми будемо оскаржувати твій Шлях щодо цього чоловіка, Великий Ямо. Бо в руках своїх він плекає долю нашого світу. Торкнутись його ти зможеш тільки тоді, коли побореш чотири Сили.

— Хай і так буде, — мовив Яма. — Хто перший поміж вас стане на герць зі мною?

— Я, — озвався той, хто говорив, оголюючи свій золотий клинок.

Яма, у власній Подобі, розітнув м’який метал наче масло, вдарив плазом шаблі Владику по голові, і той упав додолу.

Гучний зойк вихопився з шерег якшів, і двоє золотих верхівців виїхали наперед, аби підібрати свого поводиря. По тому всі вони повернули коней і вирушили назад на Північ.

— Хто далі?

До нього вийшов Захисник Сходу, в руках він тримав тенета, сплетені з місячних променів, і прямий срібний меч.

— Я, — сказав він і закинув на Яму свої тенета.

Яма наступив на них ногою, чіпко вхопив пальцями і смикнув, вибивній супротивника з рівноваги. Тільки-но той схитнувся вперед, Яма замахнувся і вдарив його руків’ям шаблі прямо в щелепу.

Люто позирнули на нього срібні вояки, затим поопускали очі й понесли свого вождя на Схід, услід їм зазвучала незграйна музика.

— Наступний! — крикнув Яма.

Тоді виступив наперед кремезний Повелитель Нагів, він відкинув убік свою зброю і скинув туніку.

— Яз тобою, Боже Смерті, боротимуся, — сказав він.

Яма поклав зброю поруч і скинув плащ.

Поки все це відбувалося, Будда сидів собі в затінку велетенського дерева й усміхався, так наче всі ці сутички зовсім його не обходили.

Повелитель Нагів ухопив Яму лівою рукою за шию, а голову смикнув на себе. Яма відповів противнику тим самим, але той, вигнувшись тілом, закинув свою праву руку через ліве плече Ями йому на потилицю і, чіпко замкнувши на ній руки і міцно затиснувши голову Ями, щосили потяг її вниз до свого стегна, розпружуючи й розвертаючи своє тіло в міру того, як суперник нахилявся під його натиском.

Та Яма витяг ліву руку за спиною Повелителя Нагів, дотягся нею до його лівого плеча, а тоді правою рукою ззаду обхопив коліна суперника і, різко смикнувши, вмить одірвав його ноги од землі, водночас хилячи донизу щосили його ліве плече.