Бог Світла - Роджер Желязни
І вмить його кинджал обернувся на полум’я — всюдисуще, гримотливе, сліпуче.
Під цим шаленим натиском Яма відступав, задкуючи крок за кроком, спроможний тільки ворушити рукою, відбиваючи удари, що сипалися на нього зусебіч.
Відступивши на десять кроків, Яма зупинився й незрушно тримався на місці. Тепер він відбивав удари трохи впевненіше, зате його власні атаки стали навальніші, різноманітні на фальшиві випади та несподівані маневри.
Отак хизувались вони один перед одним своїми клинками, аж поки їхній піт зливою зросив землю; тоді Яма перейшов у наступ, помалу-малу змушуючи супротивника відступати. Крок за кроком відвоював він ті десять кроків простору, якими був поступився.
Коли вони знов опинились на тому самому місці, де пролунав перший удар двобою, Яма визнав під брязкіт криці:
— А ти на «відмінно» вивчив свої уроки, Рілде! Краще навіть, ніж я гадав! Вітаю!
Поки він говорив, супротивник провів хитромудру комбінацію з подвійних фінтів і спромігся легенько різонути його по плечу; кров Ями, що проступила з рани, за кольором злилась одразу з його вбранням.
У відповідь Яма кинувся вперед, одним махом розкрив захист супротивника і завдав йому збоку по шиї такого удару, що міг би зітнути голову будь-кому.
Та чоловік у чорному тільки стріпнув головою, знову став у захисну позицію, відбив черговий напад, теж скочив уперед, але й сам одержав відсіч.
— О, та в тебе ошийник з купелі смерті, — промовив Яма. — Але я пошукаю вразливого місця, — і його клинок проспівав ще стрімкішу мелодію, коли він спробував серію випадів знизу вгору.
Яма дав повну волю несамовитій люті своєї зброї, що витривала в плині століть і знала майстрів багатьох епох. Та супротивник зустрічав його атаки і відбивав дедалі замашніші удари, відступаючи тепер дедалі частіш, але не підпускаючи до себе ворожої криці й завдаючи ударів у відповідь.
Він задкував, аж поки опинився на березі потоку. Тоді Яма пригальмував свій поступ і зауважив:
— Півстоліття тому, коли ти недовгий час був моїм учнем, я сказав собі: «Він має хист майстра». І я не помилився, Рілде. Ти все-таки найталановитіший боєць на мечах за всі віки, що на моїй пам’яті. Дивлячись на твою майстерність, я майже готовий пробачити твоє відступництво. Шкода, що й казати…
І він зробив обманний випад у груди; відводячи контрудар, він в останню мить зачепив лезом клинка руку суперника вище зап’ястка.
Шалено відбиваючись і поціляючи в голову Ямі, чоловік у чорному відскочив назад і став у позицію на краєчку колоди, перекинутої через розколину, в якій нуртував потік.
— І рука теж! Яка марнотратна богиня в своїх щедротах, чи не так, Рілде? Спробуймо це!
Криця скреготнула, зітнувшись у захваті з клинком суперника, і, вивільнившись, розсікла тому біцепс.
— Ага! Тут прогалина, — вигукнув він. — Пошукаймо ще!
Їхні клинки схрещувались і відскакували, ухилялися, кололи, сікли, відбивали напади, відповідали ударом на удар.
Яма зустрів хитромудру атаку супротивника глухою обороною, а його довший клинок знову пустив кров з рамена суперника.
Чоловік у чорному вискочив на колоду й замахнувся, цілячи в голову Ями, але той відбив удар. Зробивши свої наскоки ще навальнішими, Яма змусив його задкувати по колоді, а тоді штовхнув її збоку ногою.
Супротивник зіскочив назад і опинився на протилежному березі. Щойно торкнувшись ногами землі, він теж копнув ногою колоду, й вона зрушила з місця.
Перше ніж Яма встиг вискочити на неї, вона покотилася, зісковзнула з берегів і шубовснула в потік; виринувши за мить на поверхню, попливла за течією на захід.
— Та тут всього-на-всього сім чи вісім футів між берегами, Ямо! Стрибай! — закричав чоловік у чорному.
Бог Смерті всміхнувся:
— Відсапайся, поки змога, — порадив він. — Дихання — ось дар богів, що його найменше цінують. Ніхто не складає йому гімнів, усі співають хвалу свіжому повітрю, яким дихають однаково король І злидар, пес і його господар. Та крий боже, як не зможеш дихнути! Цінуй, Рілде, кожен свій подих, наче останній, бо вже не довго лишилося тобі дихати!
— Кажуть, ти мудрий у питаннях цих, Ямо, — промовив той, кого звали колись Рілдом і Сугатою. — Кажуть, ти бог, чиє царство — Смерть, і знання твоє сягає поза межі розуміння смертних. Тому хотів би я тебе розпитати, поки ми стоїмо тут знічев’я.
Не всміхнувся Яма на це насмішкуватою своєю усмішкою, якою відповідав на всі попередні слова супротивника. В цих словах він відчув щось ритуальне.
— Що прагнеш ти знати? Питай — дарую тобі останню передсмертну милість.
І тоді стародавніми словами Хатха Упанішад заспівав той, кого звали колись Рілдом і Сугатою:
— «Коли спіткає людину смерть, сумніви обступають. Дехто каже: існування її триває. А дехто заперечує: ні. Як же воно насправді? — знати хотів би я з уст твоїх».
Стародавніми словами відповідав і Яма:
— «Навіть богів підстерігають тут сумніви. Збагнути нелегко: тонка-бо річ — природа атмана. Поспитай про що інше. Не проси в дар цієї милості!»
— «Прости, що питання це над усе полонило мій розум, о Смерте! Але ж ліпшого за тебе навчителя в цім не знайдеться на білому світі. Та й вищого дару немає, якого жадав би я дужче цю мить».
— «Розкошуй життям і прямуй своїм шляхом, — мовлячи це, Яма засунув свій кинджал за пояс. — Звільняю тебе від твоєї долі. Плекай синів і онуків. Вибирай слонів, череди худоби і злото. Проси яких завгодно інших дарів — красунь чарівних, струн милозвучних, колісниць до вподоби. Всього тобі дам, усе твоє. Тільки не допитуйся в мене про смерть».
— «О Смерте, — заспівав у відповідь одягнений у чорне. — Тлінне усе це і завтра пощезне. Лиши собі дів чарівних, коней, танці й співи. Не прийму я іншого дару, крім того, що обраний мною: розкажи мені, Смерте, що криється там, потойбіч життя, — про те, в чім сумніви мають і люди, і боги».
Укляк на місці Яма й не став звертатися далі до стародавніх джерел.
— Хай буде по-твоєму, Рілде, — мовив він і вп’явся своїми очима в очі співрозмовника. — Але ж царство те словам не підвладне. Я маю тобі показати.
Отак вони простояли з хвилю, а тоді чоловік у чорному похитнувся. Він затулив очі рукою, і з грудей його вихопилося коротке притамоване схлипування.
