Душниця - Володимир Костянтинович Пузій

Пусте.

Знизу вже гриміли ключами. Хтось, гаркавлячи, повідомив по рації, що порушника знайдено.

Сашко смикнув дужче, відпустив стойку і вхопився обома руками. Хоча вже знав, який буде результат.

Сітчасті дверцята зі скреготінням розчахнулися, постаті в біло-червоній формі кинулися до драбини.

Дід співав — так, що, здавалося, чути було на самісінькому вершечку башти. Чи навіть вище.

— Пробач, — сказав Сашко. — Але по-іншому… Сам бачиш.

Він уперся долонею об край майданчика, правою рукою вхопився за ланцюжок і потягнув. Пальці ковзали, їм не було за що зачепитися. Один ніготь зламався.

Зараз, подумав Сашко, дідусевий ножик ой як придався б; але нічого, впораюся і без нього. Тільки би встигнути.

Вп'явся у вузол зубами і потягнув щосили. Ланки дряпали піднебіння, в роті знову з'явився солонуватий присмак.

Не зважав.

Може, думав, відчуваючи, як піддаються врешті зліплені складки, може, усе не так страшно? Не кристаликом цукру в окропі — а краплею, яка падає в море і стає цілим морем одразу? Може ж бути й таке?! Навіть якщо забудеш, що ти був краплею, навіть якщо забудеш себе… це ж чудово — бути цілим морем? Просто краплині складно уявити, як воно. От і все, от і…

Вузол раптом розійшовся. Назовні вихлюпнула тепла хвиля — наче хтось полегшено видихнув Сашкові просто в обличчя. Від несподіванки він хапонув пересохлими вустами повітря і відсахнувся.

Пісня урвалася. Стало чути, як десь далеко внизу вищить сирена.

— От і все, — сказав він тихо. — Все.

Хтось дерся по драбині, важко відсапуючись. Били крильми обурені голуби.

Він обтрусив коліна й пішов назустріч цьому, із задишкою. Насвистуючи дідів гімн.

Усередині пульсувало, розпускалося тендітне живе розуміння. Як друге серце. Як повітряна кулька.

Як сонце.

Він задер голову: десь високо-високо в небі плив сріблястий літачок — підводив межу.

Київ-Херсон-Сімферополь-Київ, 6 лютого — 32 травня 2010 р.

рис

Голоси читачів

(замість післямови)

Наприкінці цієї книжки замість післямови ми вирішили розмістити відгуки перших її читачів: тих підлітків, які були в журі конкурсу «Книгуру-2013». Цей конкурс цікавий тим, що перемога в ньому залежить від результатів голосування самих читачів, причому юнаки й дівчата не просто оцінюють, але й пишуть до них відгуки на сайті.

Ми обрали лише кілька таких коментарів — на нашу думку, інколи вони не менш глибокі та влучні, ніж рецензії критиків-фахівців.

* * *

mausi:

14.01.2013

На мій погляд, непростий твір, що змушує думку працювати. Герой живе звичайнісіньким життям підлітка: перше кохання, стосунки з однолітками, улюблені захоплення і взаємини з батьками. До Сашкового дідуся оточення ставиться неоднозначно — «борець із режимом», «в'язень совісті», «окультурений», «той, котрий усвідомив» та «втік з постдиктаторської анархії», а для когось узагалі тричі зрадник і злочинець.

Настає час писати курикулум про померлого дідуся і підліток намагається розібратися, яким же насправді був його дід. «Мого діда завжди намагалися використати. Повстанці, миротворці, влада, критики…»

«Люди хочуть, щоби про них пам'ятали тільки хороше і при цьому самі ніби стають тільки хорошими. Хорошими, але не живими. Тоді це виходимо вже не зовсім ми, тільки шматочок нас, якась одна наша роль». Напевно, кожен читач, прочитавши цей твір, сформулює свою основну думку. Моя думка така: навіть найзапекліший злочинець повинен мати право на Вищий суд, а не на той, про який ідеться в повісті. Загалом, сподобалося, є про що подумати. А ще мені сподобалося, що хлопчик не тільки звільнив дідусеву душу, але й зробив це так, щоб не засмутити батьків. Тільки от мені здається, все таємне стає явним.

Crazy White:

23.01.2013

Якби можна було, я б поставила сотню. А оскільки це неможливо — десятка, хоча це мізерно мало за таке оповідання. Бере за серце, оповідання явно не для підлітків. Плакала, коли читала.

Віллі:

28.01.2013

Я люблю читати фантастику (fantasy), мама каже, що мені треба більше творів про реальне життя читати.

Я, коли читав вашу повість, ось про що подумав: з одного боку — це фантастична повість, автор описує нереальні для реального часу кульки з душами, хтозна, може, у майбутньому й поміщатимуть душі померлих у спеціальні кільки, з іншого боку — все про реальне життя.

Жив поряд з хлопчиком Сашком його дідусь, в одній квартирі й навіть в одній кімнаті жили, а Сашко про нього нічого до ладу й не знав і не цікавився. Після смерті дідуся, якби кулька з «ним» не почала розмовляти, може, Сашкові й на думку б не спало дізнатися про дідуся докладніше. Сашко і дідусь були рідними, але можна сказати, що вони були чужими. Про бабусь Сашко теж нічого не знав, не знав, якими вони були.

Напевне, трапляється й так, що кортить щось дізнатися з життя бабусь чи дідусів, а інколи можна й не встигнути.

Коли я читав про те, що діти повинні завжди ходити з кульками своїх померлих близьких і розмовляти з ними — мені було моторошно. Подружка Сашка повинна була розмовляти з молодшим братом — моторошно.

Але багато людей розмовляють з фотографіями померлих, зберігають якісь їхні речі — це як «кульки», описані в книжці.

Про Сашине кохання, про його життя в школі, конфлікти, дружбу з хлопчаками — це точно реальні описи.

Душниця. Звучить, як назва трави. Виявилось, що від слова «душа», якщо я правильно зрозумів.

«Душниця» — а я спочатку прочитав, як «душиця». Потім, коли читав «душниця», мені так і чулося: «душити», іноді здавалося, що мало місця для душі, коли читав книжку.

На мій погляд, це сумний твір, може, тому що довелося задуматися над значенням слова «смерть», хоча, по-моєму, все добре закінчилося.

margoll2:

07.02.2013

Душниця — це перша книжка, яку я прочитала на Книгуру. Спочатку все заплутано і незрозуміло, але поступово в процесі читання починаєш розуміти. Сашко не розумів дідуся за життя (може, тому він і не розмовляв з ним?), але, прочитавши щоденники, нарешті зумів зрозуміти дідову душу і, пропустивши його життя крізь себе, сам змінився. Дуже сподобалась витонченість розповіді історії про походження кульок і загалом — для чого вони потрібні, наче Сашко читає все це в давній книзі. Звісно, душниці здалися варварством, а ще більшим варварством виглядає розмова двох служителів про те, що треба випустити деякі душі. Бо ж вони зраджували власні вірування. Закінчення просто розкішне, декілька останніх сторінок