Повість про нещасних марсіян - Олексій Вікторович Бобровніков

Ця розмова відбувалась, коли в просторому холі вже гомоніли запрошені на прощальну прес-конференцію.

Від'їзд марсіян пробудив до них примерклу цікавість громадськості. Прес-конференція нагадувала минулі дні слави. Було гамірно, накурено і дуже весело, як казав Майк, для якого це була рідна стихія.

Нарешті, стомлені запитаннями, балачками, спалахами репортерських «бліців», клацанням апаратів, марсіяни попрямували до виходу.

Як і колись, вулиці були забиті юрбою, дружелюбною й допитливою. Махали капелюхами і штовхалися, прагнучи краще роздивитися. Якісь типи намагалися пробитись до машин, вигукуючи: «Забирайтеся швидше до червоних!» Але поліція відносно швидко навела порядок.

Машини рушили, і Бетсі залишилась сама. Вона, не могла навіть провести Теда на аеродром, бо проґавила б поїзд.

Бетсі увійшла в свою кімнату. До від'їзду на вокзал лишалось понад годину. Речі було складено ще напередодні. Не знаючи, як згаяти час, вона взяла книжку, але слова зливалися в незрозумілі сірі рядки. Задзвонив телефон.

Із холу дзвонила Амалія. Розуміючи, який «настрій у Бетсі, вона запрошувала її випити чашку кави в барі. Бетсі зраділа, що можна якось провести нудні хвилини, і відклала книжку.

Жінки сіли біля відчиненого вікна. Розпечене за день місто ще дихало жаром. Вентилятор ворушив легенькі фіранки. Десь близько на даху грала радіола і, може, танцювали, але з вікна цього не було видно. Сонце сідало. В задушливому тумані виблискували вікна далеких будинків.

— Літак вилітає о восьмій сорок, — нащось сказала Амалія, хоч Бетсі це прекрасно знала.

Амалія подивилася на годинника, і Бетсі мимоволі простежила за її поглядом. На годиннику, що висів у залі, стрілка тільки наближалась до восьмої.

— Ви щаслива, Бетсі, — заговорила Амалія. — Рікі одужає, і ви побачите Париж. Ви ж ніколи не були в Парижі? Я була перекладачкою у цьому місті одного часу. Тоді там усе було інакше. Зараз ви побачите справжній Париж. Нині він кращий.

— Я ніколи не була в Парижі, — відповіла Бетсі.

— Ми й тоді почували себе там непогано… Я не знаю, як воно буде вашим марсі.

— Вони почуватимуть себе добре скрізь, де зустрінуть друзів, — сказала Бетсі.

— Добре знаходити друзів… не треба їх цуратися. — Амалія знову подивилася на годинника. — Трохи пізніше я розкажу вам одну казку, а поки що я розповім про Париж.

Амалія довго говорила, і Бетсі чекала, коли вона нарешті скаже про моди, а потім подумала, що міс Олсоп надто серйозна, щоб говорити про ганчір'я, і що їй, Бетсі, однаково, про що говорити, аби скоріше минув час.

— Ви щаслива, Бетсі, — з якоюсь дивною упертістю повторила Амалія. — Вам поталанило — ви знайшли справжнього мужчину. Марсі Уан справжній мужчина… Тим болючіше буде його втратити. Не дивіться на мене так.

Амалія долила в склянку води і обернулася до вікна. У тьмяному світлі згасаючого дня обличчя її було бліде. В зіницях відбивалися вертикалі міста. Рука Амалії лежала на скатерці, пальці вистукували по столу, і Бетсі почулося, як губи її в такт пальцям повторюють одне слово: «Тед… Тед… Тед…»

Бетсі відчула, як холодна хвиля прокотилась по її спині.

— Що ви кажете?

— Так, я згадала одну мелодію. Ви любите оперу, Бетсі? У вас біляве волосся і блакитні очі. У ваших краях зустрічаються німці-переселенці. Коли б ви були німкенею, ви, мабуть, знали б казку про Зігфріда. Зігфрід був теж справжній мужчина. Замолоду він любив убивати драконів. Якось він убив одного і викупався в його крові. Так було заведено тоді. Від цього став невразливий. Але дубовий листок прилип до його спини, і сюди його могла вразити смерть. Зігфріда кохала одна жінка, а він кохав свою дружину. Дружина любила побалакати, як усі жінки, і та жінка дізналася від неї про дубовий листок. Якось Зігфрід пішов на полювання, і, коли він нахилився над струмком, чорний лицар прошив йому списом спину. Дружина довго ждала чоловіка з полювання і гаптувала кисет, а може, плела шкарпетки. А та, друга, знала, що він лежить у лісі, і всередині… всередині у неї було пусто.

Здалося, чиясь рука стиснула горло Бетсі.

— Брунгільда була цариця, а ви… ви просто шпигунка.

Бетсі підхопилась і, мало не перекинувши стільця, побігла до телефонної будки.

Стрілка годинника наближалася до дев'ятої.

Літак повинен був знятися у вісім сорок, а посадки ще не оголошували. Крім марсіян, цим рейсом вилітав на гастролі «Метрополітен-джаз». Очевидно, ждали музикантів. О восьмій п'ятдесят стало відомо, що в джазу виникли якісь ускладнення з візами і музиканти не полетять.

Під перехресним вогнем об'єктивів усі рушили до виходу на злітне поле. Коли невеличка юрба пройшла половину шляху до сріблястого птаха, в скляних дверях з'явилася дівчина з диспетчерської.

— Верніть марсіян! — гукнула вона на двох чоловіків, крайніх із проводжаючих, що, йдучи позад усіх, були найближче від неї. Їх викликають до телефону. Щось дуже термінове.

Високий рудий чоловік обернувся і вмить опинився біля неї.

— Мало що можуть вигадати аматори автографів, міс… Скажіть, що літак у повітрі.

Дівчина вагалася.

— Скажіть, що літак у повітрі, — повторив рудий. — І без того виліт затримали.

Тед припав до віконця, марно шукаючи чогось очима. Обрій нахилився, і картина величезного міста косо сплинула назад.

Ризикуючи видавити лобом скло, Тед намагався простежити за ним очима, але нічого не міг побачити, крім свинцевої чаші затоки, на якій біліли тонкі смужки брижів.

Безглузде непорозуміння позбавило марсіян супутників у польоті. Друзі стільки переговорили останніми днями, що спочатку всі мовчали.

— Ось ми й самі, — заговорив Лорі. — Зовсім…