Повість про нещасних марсіян - Олексій Вікторович Бобровніков
— У вестибюлі зранку стовбичить Амалія, — повідомив він, дихаючи на друзів п'яним перегаром.
— Лихий би її вхопив! Надто вже часто вона тут крутиться! — сказав Джо, відмічаючи щось олівцем. — Скучила за тобою?
— Я б не казав про неї, коли б…
— Ну, що там за «коли б»?
— Коли б вона не обкручувала там Бетсі.
— Бетсі? — спитав Тед, відкладаючи аркуш.
— Вони воркують, мов дві голубки. Тед на хвилину задумався.
— Лоріан, а чи не сходити тобі вниз, щоб трохи розважити її?
— Кого? Бетсі?
— Ти скільки випив?
Лорі винувато дивився на друзів.
— Лоріан, — переконливо мовив Тед, — іди вниз і не входь сюди, поки не з'ясуєш, чого їй треба.
— Я ж і хотів про це сказати, — ображено відповів Лорі і поспішив до дверей.
Увечері Тед запитав Бетсі:
— Ти, здається, познайомилась із міс Олсоп?
— Вона дуже мила. Згадувала ваші перші уроки. Смішно розповідала про Лорі. — Бетсі усміхнулась.
— А ще що?
— Вона казала, що рада за мене, як мені пощастило, що я влаштувалася до вас. Нікому цього не вдавалось, навіть їй. Вона сказала, що її чомусь не любить Майк, що йому потрібні лише гроші та бізнес, що треба таких людей остерігатись.
— І ще що?
— Нічого. Потім вона, мабуть, помітила, що мені це неприємно, і замовкла. Вона дуже щира, Тед. Вона навіть призналася, що спочатку думала, ніби ви не марсіяни, а просто спритні хлопці.
— Навіть?
— Я відказала, що хлопців таких не буває, а вона засміялась і відповіла, що я тоді мало бачила хлопців, але однаково, ви троє — найкращі. Тут я мало не проговорилась, що давно це знаю, але вчасно замовкла.
— Добре, коли секретарки стримані.
— Ти поганої думки про неї, Тед?
— Вона дуже мила дівчина, Бетсі, і ти можеш з нею дружити, тільки старайся завжди міркувати.
— Ти ж знаєш, що я не базіка.
— Вона питала про наш від'їзд?
— Питала, чи надовго і чи не думаєте ви їхати в Європу. Я відповіла, що не знаю, — ти нічого мені про це не говорив.
— Краще б вона поговорила про себе.
— Вона ще розпитувала за моє минуле. Я розповіла про старих, про Рікі, про ферму, про все, крім вас. Я сказала, що мені дуже жаль маму, якої, можливо, ніколи не побачу.
— Чому?
— Якщо ми поїдемо назавжди…
— Ти сказала це Амалії?
— Ні, Тед. Ти ж знаєш, я не буду патякати зайвого.
— Гаразд, Бетсі. А зараз на добраніч, і хай боронить нас господь, як сказала б Генерал Грант.
Тед попрямував до своєї кімнати, але дорогою постукав у двері Джо:
— Джо, ти можеш вилаятись за мене?
— Будь ласка. — Джо вибухнув довжелезною руладою.
— Ще.
— Навіщо це тобі треба? — нарешті запитав Джо.
— Просто так, — відповів Тед. — На добраніч, Джо.
Розділ XX,
У ЯКОМУ СТАРИЙ ДАЄ НОВУ ПОРАДУ
Відтоді, як бідолаха Харлі поїхав на острови, старий турбує нас уже втретє з приводу цих проклятих марсіян, — сказав один із тих, що сиділи за столом.
— Я завжди казав: не треба було роздувати цю історію, а кінчати зразу. Можна було доручити справу Барнету.
— Ви ж знаєте, Уенлі, що скандал був би надто великий.
— Тепер він буде не менший.
— З самого початку ми забарились і проґавили час. Старий хотів за будь-яку ціну зазирнути в їхні карти.
— Хто ж із нас думав, що їм пощастить втекти?
— Харлі менш за всіх винен у цьому. Вони спритно одурили всіх нас.
— Харлі мене дивує: він поводився, як дівчисько.
— До цього він ніколи не мав діла з марсіянами.
— Він був фантазер. У нашій справі не можна захоплюватись.
— Я завжди казав, що треба кінчати зразу, — уперто повторив Уенлі.
— Тепер ми все знаємо про цих хлопців і не можемо вирішити, що з ними робити.
— Вони вже обійшлися нам не дешево, навіть коли не рахувати того, що ми заплатили тим типам за негодящий грузовик.
— Можна викрити їх, звинуватити в підривній діяльності, але після всього самим визнати їх звичайними людьми просто безглуздо.
— Звичайні вони чи ні, але мають якісь незвичайні голови, і що вони тримають у них, лишається секретом.
— Два ваші йолопи не змогли навіть гладко взяти в них нікчемні папірці, а це ж головне — дізнатися, на що вони розраховують і що думають робити далі. Досі ви не підібрали до них ключа.
— Ви забуваєте про дівчисько.
— Знаю. Вони мріють втекти за кордон.
Це вже давно ясно. Так просто не відмовляються від роботи і грошей.
— Ви гадаєте, їм запропонували більше?
— Ви примітивно мислите, Уенлі, в цьому причина ваших невдач. Коли б вони думали гак, як ви, все давно, було б ясно.
— Те, що вони думають не так, як люди, з самого початку збило всіх з пантелику.
— Проте є люди, котрі мислять так само.
— Ви думаєте, ними керують?
— Не знаю, хто ними керує, але про свої симпатії
