Галапагос - Курт Воннегут

— Я не гомосек, — заявив Річард, — і найняв тебе скоріше як слугу, а не як повію… Тобі, може, важко повірити, Джіммі,- додав він, — коли ти живеш таким життям, яким, на мою думку, живеш, але для мене це — суто духовне перечування, тож не заважай йому бути таким. А то не одержиш ста доларів чайових. Я зрозуміло висловлююсь? Бо я людина незвичайна.

Уейтові принц цього не розповідав, але його великий мозок у непритомному стані показував йому цілий кінофільм. Він бачив вхід до якогось понівеченого голубого трубопроводу діаметром метрів п'ять — досить широкого, щоб заїхати туди вантажною машиною, і цей трубопровід зсередини світився, наче смерчовий розтруб. Він, однак, не ревів, як смерч. Зате від дальшого кінця трубопроводу, завдовжки, здавалося, метрів п'ятдесят, лилася неземна музика, створювана ніби скляною гармонією. Залежно від того, як труба поверталася, принцові Річарду щастило на мить побачити на дальшому кінці отвір — золотисту пляму з натяками на зелень.

Звісна річ, це був тунель до потойбічного життя.

Отже, Уейт, згідно з одержаними вказівками, поклав маленького гумового м'ячика в рот цьому претендентові на роль визволителя югославів і заліпив йому губи заздалегідь відрізаним шматком липкого пластиру, приклеєним до одного із стовпчиків ліжка.

Потім він задушив принца, припинивши доступ крові до великого мозку й доступ повітря до легенів. Замість лічити повільно до двадцяти після того, як принц знепритомніє, зазнає оргазму й побачить тунельні звиви, він лічив — таки повільно, але до трьохсот. На це пішло п'ять хвилин.

То була ідея Уейтового великого мозку. Сам він зовсім не хотів цього чинити.

Якби його притягли коли-небудь до суду за вбивство — вмисне, невмисне чи ще як там власті кваліфікували б цей злочин, — то він, найпевніше, послався б на раптове потьмарення розуму. Заявив би, що його великий мозок тимчасово відмовився працювати. І мільйон років тому не було людини, яка цього не збагнула б.

Вибачення за раптові потьмарення розуму тільки й чулися тоді в повсякденних розмовах: «Чорт забирай»… «Перепрошую»… «Сподіваюсь, я не завдав вам шкоди»… «Не можу повірити, що скоїв таке»… «Це трапилось так блискавично, що я не встиг і подумати»… «Я маю страховий поліс проти таких речей»… «Я картатиму себе довіку»… «Я не знав, що вона заряджена»… і таке інше.

Поки юний Уейт виходив із розкішної квартири на Саттон-плейс, на прикрашених принцевими гербами атласних простирадлах ще виднілися краплини й згустки людської сперми, і в ній було повно королівських пуголовків, що неслися наввипередки в нікуди. Уейт нічого не вкрав і не залишив відбитків пальців. Портьє в будинку бачив, як він входив і виходив, але зміг потім розповісти поліції дуже мало-хіба що то був білявий, стрункий молодик у голубій велюровій сорочці, на якій ще теліпався ярличок із ціною.

У тих мільйонах королівських пуголовків на атласному простирадлі, позбавлених великої мети, теж було щось пророче. Весь світ, крім Галапагоських островів, з погляду людської сперми мав невдовзі скидатися на оте атласне простирадло.

Так і кортить додати: «Отак воно».

30

Тепер я поставлю зірочку перед ім'ям Джеймса Уейта й зазначу, що після Зігфріда фон Кляйста він помре перший. 'Зігфрідові судилося потрапити до голубого тунелю десь на півтори години раніше, а Уейтові — аж через годин чотирнадцять після того, як він одружиться з Мері Хепберн на палубі «Баійї де Дарвін», уже у відкритому морі.

Колись давно «Мандаракс» сказав:

Усе добре, що на добре виходить.

Джон Хейвуд (1497?-1580?)

Певно, саме так було з життям Джеймса Уейта. Він прийшов у цей світ як дитя диявола, і били його нещадно майже від самого народження. Але тепер, коли його життя вже добігало кінця, він, годуючи дівчаток канка-боно, з подивом відчував радість. Вони були такі вдячні, а робити їм приємне було так легко, адже в барі було повно всіляких закусок, гарнірів, приправ. Доти йому просто ніколи не випадало виступати в ролі добродійника, та ось трапилась нагода, і це йому подобалось. А для дітей Уейт уособлював саме життя.

Аж ось з'явилася вдова Хепберн, яку Джеймс чекав цілих півдня. Йому не довелося завойовувати її довіру. Вона полюбила його відразу ж, побачивши, що він годує діток. Ще перебуваючи під враженням сили-силенної голодних дітей, яких вона бачила напередодні дорогою від Гуаякільського міжнародного аеропорту, вдова Хепберн мовила до Уейта: «О, який же ви молодець! Який молодець!» Вона гадала, і ніколи вже не гадатиме інакше, що цей чоловік побачив дітей на вулиці й запросив до готелю, щоб нагодувати.

— Чому я не така, як ви? — провадила далі Мері. — Сиділа собі в номері без діла, лише жаліла сама себе, замість робити, як ви, — ділитися тим, що маємо, з усіма бідними дітками, які блукають містом. Ви мене так присоромили!.. Але мій мозок останнім часом просто відмовляється працювати. Іноді мені кортить узяти й убити його.

Вона заговорила з дітьми англійською — мовою, яку вони так ніколи й не розумітимуть. «Це смачно? — питала вона їх. — А де ваші мами й тата?» І таке інше.

Дівчатка ніколи не вивчать англійської, бо на Санта-Росалії мовою більшості людей з самого початку буде канка-боно. За півтора століття вона стане мовою більшості людства, а ще через сорок два роки мова канка-боно стане єдиною для всього людства.

Мері не треба було шукати для дівчаток чогось ліпшого поїсти. Для них ця дієта — арахіс та апельсини, яких у барі було повно, — була ідеальна. Те, що їм було несмачне — вишні, зелені маслини, маленькі цибулинки, дівчатка випльовували. Допомагати їм їсти потреби не було.

Тож Мері й Уейт мали змогу, спостерігаючи їх, невимушене розмовляти, щоб ближче пізнати одне одного.

Уейт зауважив, що люди на Землі для того й існують, щоб допомагати одне одному, і саме тому він годує цих дітей. А діти, мовляв, — це майбутнє світу, найважливіший природний ресурс планети.

— Дозвольте відрекомендуватися, — сказав він, — я — Віллард Флемінг із Мус-Джо, провінція Саскачеван.

Мері також назвалась і додала, що вона — колишня вчителька й удова. Уейт сказав, як захоплюється вчителями і як багато вони для нього важили, коли він був підлітком.

— Якби не мої вчителі в середній школі,- промовив він, — то я б ніколи не пішов до Массачусетського технологічного інституту. Та й до коледжу навряд чи потрапив-став би хіба що автомеханіком, як мій батько. То ким же ви стали? — спитала Мері.

— Чимось гіршим, ніж ніким, бо моя жінка померла від раку.

— О! — вигукнула вона. — Мені так шкода!..