Сам собі бог - Олександр Петрович Ємченко

— Не хвилюйтеся. Все буде добре.

— Юро, так рано? — маленький лисуватий чоловік вистрибнув із-за робочого столу і,вітаючись, підійшов до молодої людини, яка з’явилася в кабінеті. — Мабуть, тобі сподобався наш вчорашній пробний сеанс. Привіт. Сідай ось там. Вип’єш чогось? — Його голос звучав дуже підлесливо. ніби він хотів прислужитися гостю.

— Ні, Кіндрате Йосиповичу, дякую, — відповів Юра і сів у м’яке крісло для гостей.

— Ну що, так зразу і почнемо?

— Почнемо…

— Тоді ти почекай тут декілька хвилин. Я піду перевірю, чи все готове до нашого нового сеансу.

Кіндрат Йосипович зник за дверима кабінету, і в ту ж мить вся кімната залилася тихою м’якою музикою. Юра розслабився, закрив очі і став чекати повернення господаря. Відчинилися двері, і в кімнату зазирнула дівчина Побачивши Юру, вона посміхнулася і наблизилась до нього. Дівчина виглядала дуже привабливо мала густе руде волосся, чарівну усмішку і великі блакитні відверті очі. Вона присіла біля хлопця і доторкнулася до його обличчя. Юра відкрив очі і швидко випростався. Але нічого сказати він вже не встиг, бо у цю мить повернувся Кіндрат Йосипович.

— Добрий ранок, Віто! — привітався він з гостею і потім звернувся до хлопця. — Юрію, все готово. Можемо починати. А скажи, це дуже гарна ідея. Твій дядько, Віктор Іванович, молодець! Це ж він порадив тобі саме таким чином зняти психологічну напругу! Можеш мені повірити, кращого засобу проти депресії не існує! Чи не так, Віто!

— Так, — погодилася дівчина дзвінким голоском. — Я сподіваюся, що пройде ще два-три сеанси і ми Юру не впізнаємо… А він спочатку відмовлявся! Я умовила його пройти хоча б кілька сеансів. Я впевнена, що це тільки на користь. Він мене все ж таки послухав, бо я, як не як, — майбутній психолог!

Дівчина засміялася, поцілувала хлопця і попрощалася з присутніми:

— До побачення! Юрик, бажаю успіху! Зустрінемось увечері.

Вона зникла за дверима кабінету, а Кіндрат Йосипович в цей час уважно спостерігав за Юрою.

— Розповідай, Андрію, все послідовно, — вчитель вимкнув кавоварку і сів поряд мене. Я. напевно поїду. Володимир Максимович.

— Куди? Ти що, здурів?! Ти, напевне, не знаєш, де їх шукати! Моя тобі порада — не хвилюйся і чекай, незабаром все минеться. Все одно, мені тут вже робити немає чого! Все пропало…

— Ти ніколи не змінишся, — зітхнув учитель, встав із за столу і почав розливати каву.

— Тобі з молоком?

— Так, дякую.

Я вже сам не знав, що мені робити. Вчитель тут був правий: потрібно заспокоїтися. Але ж як? Як можна бути спокійним, коли на твоїх очах руйнують все, що ти зробив і не дають змоги працювати; коли кохана дівчина зникає і разом з нею зникає папка, де лежали папери з останніми даними моїх досліджень: коли найкращий друг відмовляється допомогти тобі у цій вічній боротьбі з «верхами»?

— Так, потрібно все сприймати спокійно, — повторив Володимир Максимович. — Андрію, я все розумію. Те, що трапилося з тобою за останні дні — жахливо. Ніби все навколо повстало проти тебе. Але ж життя іде. потрібно все обдумати і прийняти оптимальне рішення. Ти вже непоганий спеціаліст у галузі задач оптимального керування! Отже, сам можеш поставити задачу і знайти розв’язок.

Я уважно подивився на шефа. Неможливо було зрозуміти чи жартує він, чи каже серйозно. Володимир Максимович — дуже мудра і цікава людина. Я був вдячній долі за те, що звела мене саме з ним. Він мені вже багато дав, і не тільки у науці…

— Мені здається, що тут винна, насамперед, моя зла доля.

— Не зрозумів, — Володимир Максимович з цікавістю подивився на мене.

— Ви знаєте, коли повинна була з’явитися збірка моїх віршів, але не вийшло… Я ще тоді відчув, що щось у моєму житті є таке, що ламає всі мої починання, коли вони ось-ось набирають обертів…

Володимир Максимович посміхнувся у вуса:

— Це не серйозно, Андрію. Ти вчений!

— Я розумію, що це здається дивним, але таке припущення багато що пояснює…

— Яке припущення?

— Ну, що… ну, що, наприклад, у мене порча…

Тут мій шеф не витримав і засміявся:

— Я підозрював, що у тебе з’являться такі думки.

Я мовчав.

— Не ображайся, Андрію, але ти схильний до цього. Давай краще ми ще вип’ємо кави і ти мені все ж таки розповіси все з самого початку.

Я взяв у руки свою чашку, зробив ковток і сказав:

— Все почалося майже тоді, коли я отримав роботу і поїхав з Києва. Одразу запало у вічі те, що моє нове начальство зустріло мене з насторогою. Я не приділяв цьому великої уваги, тому що робота мені подобалася. Якось під вечір я проходив по міському ринку. Всі продавці вже збирали речі, було не дуже людно. Раптом мене зупинили дві циганки. Я не хотів з ними розмовляти, але одна з них була дуже стара, мене це зацікавило… Вона відразу ж щось почала бубоніти про те, що досі у мене був дуже жахливий період у житті, але зараз все змінюється на краще. Назвала два імені, від яких мені на серці защеміло. Я не витримав і дав їй гривню. Потім… потім вона сказала, що у мене є ворог. Його ім’я починається з літери В, і якщо я дам їй ще гривню, вона скаже точно, як його звуть. Мені стало неприємно, я відповів, що це мене не цікавить і пішов геть. Але… знаєте… дуже цікаво, що майже всі мої шефи на роботі мають імена, які починаються на В, половина моїх друзів також… Навіть ім’я того хлопця, до якого пішла моя дівчина, яку я колись кохав, починалося на букву В. Це все збентежило мене. Невже ви, Володимире Максимовичу, людина, що краще за всіх знає,