Фантастика Всесвіту. Випуск 2 - Вуді Аллен

Обидві високості втупилися в нього, потім Шеф зареготав:

— Відмінно, дякую! Верхова їзда, мисливство, а також по-французькому, природознавство, і-історія. Ми мислимо далекоглядно, еге ж.

У нічному повітрі прохолоди не відчувалося, одначе саме повітря було приємне. Густі золоті випари (токайське, сотерн, коньяк) пропливали крізь Лойзовий мозок, скрадалися звивинами і линули вгору до зірок. Чудове відчуття! Все ж таки пиятика — це частина політики і навіть своєрідна розвага. Він тішив себе, що непогано відбився від Шефа. Але ж у нього і забаганки! То все від захоплення централізацією. Електрика і керування економікою, поширення життєвого простору…

— Він, загалом кажучи, бідолаха, — пробурмотів Лойз і вищирився. Коли дійшов до Шевської, знову залунала музика — дуже гучна, дуже сентиментальна. Отетерілий від подиву, він зупинився: — «Рамона»! — пробурмотів він. — Саме «Рамона»! А щоб я сказився!

З боку Дунаю від ратуші гурт гуляк на нетвердих ногах підтягував «Рамону», вони йшли по троє, руки позакладали один одному на плечі, мову вели про прекра-а-а-асний Вестервальд і як там холодно свище вітер.

— Глуха провінція, — захихотів Лойз і рушив далі до «Грона». — Охороняти східні кордони, — бурмотів він і сміявся. — Така старезна байка. Ще й допоможе прийняти рішення. А щоб ти сказився!

Ця згадка його зупинила. Допоможе прийняти рішення? Що мав на увазі той Шеф з перепилою мордою і з його квасною першою леді? І тоді він здогадався, що могло ховатись за тим виразом. Велика кощава рука холодними як лід пальцями торкнулась його голови. Він вмить витверезів.

— Пес кривавий, щоб ти здох! — вилаявся він, й одразу хода його стала стрімкою, скрадливою, навшпиньках, тулуб злегка нахилився вперед: браконьєр на мисливській стежині. Сентиментальна музика звучала все ближче. Тепер слід поспішати. Він помацав у кишені, шукаючи квитанцію на рушниці, — мав би її перекласти… так, правильно, є. Варт сподіватись, що Шеф не зателефонував і не дав ніяких вказівок сторожі на Іннській брамі. Слід негайно звідси вибратись, негайно. Марте треба забрати одразу, як тільки коні…

Гафлінгери прокинулись, як тільки він зайшов у вестибюль «Грона». Один з коників підняв голову і форкнув.

— Добре, добре, — заспокійливо прошептав Лойз. — Тихесенько ставайте. Нам треба далі. Тихесенько, та-ак. — Платівка з «Рамоною» закінчилась, натомість із недалекого вже мису почувся ґвалт і грубий регіт. Він нахилився, підняв одне сідло, рвучко затягнув підпругу, взявся за друге, бурмочучи до коней: — Так, добре, вже готово, зараз рушаємо. — Все відбувалось в темряві — або у відсвітах небагатьох ліхтарів, які ще світились на вулицях, і зірок. Він саме заводив сталевий язичок у дірочку на другій підпрузі, коли почув: з мису пролунав пронизливий, нелюдський крик — перший.

VII

Із «Магналій» Еґіда:

Після ночівлі поклали князі свої раті розділити. Імре з набагато більшою частиною схотів залишитись на південному березі Дунаю, а Марте звелів насунути містки через зруйновану стару гать, яку ще пращури збудували колись, щоб загатити ріку (воістину велика подвижна праця, що конче мала б накликати на себе гнів небесний). Тоді перейшов він із своїми мужами, вісімдесят сім їх було з конями, через Дунай і поспішив на полудневий берег граду, бо жадалось йому так його узріти, як — і це повідомляє Альбертус Дуллінгеріус — зріли колись Лойз і Марте Перший.

На горбах було кілька комонних бассаунців, та коли побачили вони нашу многість, то помчали на полуніч до граду і проскакали через великий міст. Це воістину було видовище, що радувало серце, навіть коли міжусобиці і вчинили все лихе, про що рекли їхні гінці. Школії мали осаду в тій частині граду, що ближче була до злиття Дунаю та Інну, ґернотіани, напроти, осіли в старому градищі, яке, як ми довідалися згодом, було колись монастирем святого Миколая. Між собою порушили вони багато осель, а з каменю і румовищ спорудили один проти одного вали. Ще стояв лиш собор, узрівши який я пролив сльозу, так він подобав на німу скелю, а не на храм Господній. (Позаяк бассаунці залишились поганами, як і тоді, коли писав про них Альбертус.)

«Гаразд, — прорік князь, — поглянь униз, як колись дивились покійний предок мій Марте Перший і його прийомний батько Лойз Засновник. Настала година, коли зможемо довести, що ми їх гідні. Тепер ми закликаємо їх на підмогу. Рушай!»

Музика звучала в деревах, і це заворожувало Марте. Поруч із ним стояла найвродливіша в світі дівчина, легенька, запашна, її рука ніжно й лагідно лежала в його руці. Куди подівся Розенгайм? Куди поділась Ельфріда, четверо бешкетників, котрі були все ж таки його сини? Музика горлала і сміялась чужими словами, з яких він не розумів жодного, але для нього то було байдуже.

— Спробуємо? — посміхаючись спитала Адді. Вона майже нічого не пила, правильно — їй належало пильнувати.

— Я не вмію, — з дурнуватим виглядом промимрив Марті.

Вона засміялась:

— Там нічого вміти! Треба тільки потрапити в такт музиці. Крок назад, крок вперед — гей-я-а-а!

Вона ступила вперед ногою у довгій штанині, відтак другою, руки підкинула вгору і назад, приклацнула пальцями, забряжчала браслетами. Губи її були напіврозтулені, блищали. На Марте вона при цьому не дивилась, одначе через пару кроків він збагнув: тут віддаються чомусь такому, що причаїлося в темряві, що приглядалось і чекало своєї миті — для Адді і для нього. З цим танцюванням у нього виходило цілком добре, навіть чудово.

— Гей, погляньте тільки на цього селюха темного! — гукнув хтось. — От дає!

Почулись оплески. Хай плескають, він нічого не має проти, тепер йому це байдуже. Чому такої музики немає у них вдома? Для нього і для всіх молодих, щоб могти відволіктись і від негоди, і від свободи полювання в передгір’ях, а ще коли хтось спалахне тим, що капелан називає «пристрастю». Гай-я-а-а!

Горлання і регіт вщухли, зазвучала інша музика, в інших тонах, до того ж повільніша — і тоді Адді опинилась в його обіймах.

— Не поспішай, — прошепотіла вона йому на вухо.

Вперед, назад, крок убік. Він відчував її груди на своїх, тепер над ним обертались зірки. (Хтось із спеціалістів сів за вимикач і переблимував кольоровими лампочками — клац-клац, клац-клац.) І під звуки тієї платівки (танго) він за єдину мить зрадив усьому минулому, навіть цього не усвідомлюючи. Він доручив свою долю Адді та міським ліхтарям. Зважитись було нелегко, але вагомо саме тому, що нелегко далось. Все в ньому рвалося і лускало: старі пута на серці, а