Фантастика Всесвіту. Випуск 2 - Вуді Аллен

— Навіть виділи. Мюнхен горів довго, можна було бачити в Рознемі. Два-три тижні.

— А чому? Ви розумієте, що то значить мільйони тонн мазуту і бензину? Втекти будь-хто уміє. А я взяв на себе тягар, розумієте? Я і ще вісімнадцять.

— Ага, — кивнув головою Лойз, — тягар білої людини.

— А це що таке?

Лойз чортихнувся про себе. Сказане ним не личило до поведінки темного селюха. Але то нічого — Шеф, як він вирахував, вже досить нализався.

— То так сказав якийсь англійський поет — ТОДІ. Тягар білої людини, то щоб усі вишмаркували носи, вчились читати і писати, вдягали штани — аби стати порядними людьми.

— Не погане пояснення, — захихотів Шеф. — Не погане. — Він підвівся з крісла, взад-вперед заходив перед вікном лоджії, його сигара жевріла, і час від часу він у задумі розглядав жаринку на її кінчику. — Тягар… цивілізації. Та-ак. Звичайно, в скороченому варіанті… Світло, — сказав він різко і зупинився, — звичайно, то всього-на-всього пропаганда. Сподіваюсь, що це для вас не таємниця.

— Пропаганда? Але це ж поступ, коли лампочки знову..

— Запасні частини. Пане Ретцер, не будемо гратись у піжмурки. Все оце, оце місто, наше Пассау — це тиловий рубіж.

— Я погано розуміюся на військовій справі.

— Тиловий рубіж в організаційному, а не технічному сенсі. Технічно ми не можемо витривати, бо втратили технологію. Ми можемо скористатися тільки тим, що залишилося ВІДТОДІ.

— Набої, наприклад, — кивнув Лойз, — уже видно, що їх не вистачає. Для полювання то дуже зле. А от молоді…

— Власне. Тиловий рубіж… — широко розставивши ноги, він стояв під аркою вікна, злегка похитуючись, сигара спрямована на Лойзові груди, як пістолет, — це рубіж перш за все психологічний: між людською пихою і людським єднанням. Ось що я створив. Елітне самоусвідомлення. І з нього, можливо, тех-тех-н-нологія тривалого х-характеру. Десь на середньовічному рівні. Я тим б-багато з-займався.

— На рівні бароко, непогано.

— І новітні форми організації.

— Ясно. Без кріпосного права.

— Авжеж. Кращої організації, гадаю, немає ніде. Навіть в Італії. Навіть там. — Шеф знову почав міряти кроками кімнату. Музики на мисі вже не було чути, натомість долинули два-три голосні вибухи сміху.

— А та Італія що — дуже вас непокоїть?

— Італія непокоїть мене найдужче. Я н-нею багато з-за-ймався. Всі подались туди. Історія в-вчить, що цивілізація в-виникає н-на півдні. Завжди. Може, п-перед н-нами цілі століття, а може, тільки одне. Важко сказати. Але потім прийдуть вони, л-легіони. З Рима, з Флоренції, у кожному разі, звідти.

— Щось такого не чувати.

— Ще зарано.

— Та й такого шефа у них немає.

— Його вони, гадаю, не мають. — Тепер він дивився тільки на руку, під сірою буколічною вовною настовбурчились плечі, наче на них були ц. — к. еполети. — Ще зарано, — повторив він. — Люди продовжують жити, як розледачілі мародери. Панує чорний ринок. Їх ще не пригасло, але згодом притисне.

— І притиснути слід першому.

— Цілком маєте рацію, — Шеф повільно обернувся, на його обличчі від носа до губ залягли глибокі гнівні складки. Під очима з’явилися червонуваті мішки. — Можу собі уявити, які про мене йдуть розмови. Довкруг. Серед темних селюхів і… далі. Ми закриваємо чорний ринок — р-раз! Ми змушуємо народ торгувати. Кожний кусень металу, який ми знайдемо, має бути тут — ось тут. Усі технічні вироби будуть у наших руках. Тиск! Тиск! Тиск! По-інакшому не вийде. І настане час, коли ви мені подякуєте.

— Коли?

Це запитання Шеф залишив без відповіді. Він знову сів і вперся вказівним пальцем у чорну скляну поверхню стола.

— Пассау. Тут. Місце в-вибрано с-свідомо, — голос його набув урочистості. — Досвід тисячоліть підтверджує значення водних артерій. Експ-пансія, яка склалася історично. В середньовіччі тут правили єпископи. Я ц-цим б-багато займався.

— Еге ж, баварська колонізація.

— І за цим стояв тиск. К-князівсько-єп-пископський. Східна марка, чому б ні. Розенгаймці! — він відірвав від стола вказівний палець і ткнув ним у бік Лойза: — Приходьте. Ви нам потрібні. Вгору проти течії. Ви маєте з-значні орган-нізаційні здібності. Зверніть свої очі на Схід. В-все п-потрібне приходить звідти. Там достаток. Там краще жити, ніж у вас, на супісках і на б-бо— лотах.

Так ось що він планує! Лойз насилу стримався, щоб не засміятися. Шеф далеко не дурень: головний свій задум він зовсім не збирається розкривати темним селюхам. Колись місто Пассау колонізувало навколишні землі, але для ведення колонізації потрібна влада, а влада потребує грошей, а гроші тоді надходили…

— Ви кажете нам перебратися сюди? Сюди, на Дунай?

— З переїздом ніяких проблем. Тут довкола є де селитися. Вгору по течії Дунаю, біля Лінца або й далі — там Шлеґінський шлейф, Іббське плесо — на вибір. Села там залишились без жодної живої душі. Житла, одягу, харчів — удосталь. Тільки свиснути — знімаєтесь, а все інше знайдеться.

— Слід порадитись. Ви ж знаєте, всі справи у нас вирішуються після загального обговорення.

— А перевезти вас можна тракторами. Трактори на шипах, бо гума і шини здебільшого вже стали непридатні. Тож дамо трактори, якщо треба.

— Про це слід порадитись. Вдома, я маю на увазі. З усіма.

— Ми допоможемо.

— Дякую, красно дякую. Але ми воліємо то робити самі. Тяжко, але…

— Ти часом не знаєш, котра вже година, шері? — у сутінках балконних дверей стояла Висока Дама. Вона мала на собі прикрашене драконами кімоно, шовкову шаль на ретельно розсипаному волоссі, її обличчя було ще ретельніше розмальоване, аби справити враження. Судячи з усього, про вихід було домовлено наперед. — Ти ж раненько знову підеш на службу. Я тебе знаю.

— Ліндо! — Шеф підвівся, театрально простягнув у її бік праву руку. — Заходь. Ти п-присутня п-при і-історичній події. Пассау і Розенгайм! Група пана Ретцера…

— Моя група? Що ви! Я лише…

— Ви в-високоін-нтелігентна людина. Не заперечуйте. Ви вже знаєте, яку важливу справу вам доручено; ви будете охороняти східні кордони. При повному с-співробітництві. Ви отримаєте с-статус повної незалежності і всі переваги від співробітництва. Ліндо! Вже й справді пізно. Ми п-попрощаємось з п-паном Ретцером. Паж із смолоскипом буде вас…

— Не треба. Я звик сам. Та ще й маю поміркувати. Коньяк, — Лойз кивнув на порожній поставець і комічно скривився, показавши щербаті зуби, — у вас справді надзвичайний. Красно дякую за свято.

— З такої значної нагоди! Побачимося в-вранці. На добраніч, пане Ретцер!

— До побачення, пане Ретцер! — попрощалась Висока Дама, простягнула йому наманікюрену руку долонею вниз. Вона й справді, здивувався Лойз, справді хоче, щоб їй цілували ручку? Він підвів свою засмаглу клешню під білі пальчики і стиснув їх щосили від щирого серця, — від болю у дами смикнулись кутики