Я — легенда - Річард Метісон
«Ти думаєш, я одна з них», — проказала вона.
«Припускаю таку можливість».
«А як щодо цього?» — спитала вона, піднявши розп’яття.
«Це нічого не значить», — відповів він.
«Я не сплю, — сказала вона, — не перебуваю в комі».
Він не знайшов що сказати. З цим він посперечатися не міг, хоч це й не розвіювало сумнівів.
«Я купу разів був в Інґлвуді, — зрештою сказав він. — Як сталося, що ти не почула мого авто?»
«Інґлвуд — чимале місце», — відповіла вона.
Він уважно дивився на неї, барабанячи пальцями по бильцю крісла.
«Я б… мені хотілося б тобі вірити», — промовив він.
«Та невже?» — перепитала вона. Ще один спазм скрутив їй живіт, видихнувши, вона зігнулася та зціпила зуби. Роберт Невілл сидів, дивуючись, чому не почував до неї більшого співчуття. Утім, емоції досить важко воскресити. Він використав усі свої запаси і тепер почувався спустошеним, без краплі почуттів.
За мить вона звела на нього очі. Її погляд було важко витримати.
«У мене все життя слабкий шлунок, — сказала вона. — Минулого тижня я бачила, як убили мого чоловіка. Роздерли на шмаття. Просто перед моїми очима. Під час пошесті я втратила двох дітей. А останній тиждень просто тинялася навкруги. Переховуючись уночі, харчуючись жалюгідними рештками. Вимучена страхом, я не могла спати довше за кілька годин. І от я почула, як хтось гукає мене. Ти переслідував мене полем, вдарив, приволік до свого будинку. А потім, коли мені стало зле від смердючого часнику, який ти пхнув мені під ніс на тарілці, кажеш мені, що я інфікована!»
Руки на колінах посмикувалися.
«А ти як думав, що станеться?» — злісно промовила вона.
Вона відкинулася на спинку дивана й заплющила очі. Її руки нервово перебирали складки сукні. Якусь мить вона пробувала заправити подертий шмат, але він знову впав, і вона гнівно схлипнула.
Він похилився в кріслі вперед. Він починав відчувати провину, попри всі підозри та сумніви. Вдіяти він нічого не міг. Він устиг забути про заплаканих жінок. Повільно взявся за бороду і збентежено посмикував її, дивлячись уперед.
«Чи…» — почав був він. Глитнув. «Чи дозволиш ти мені взяти кров для проби? — запитав він. — Тоді я б…»
Зненацька вона встала і, затинаючись, пішла до дверей.
Він рвучко піднявся.
«Що ти робиш?» — спитав він.
Вона не відповіла. Її руки незграбно намацували замок.
«Не можна туди виходити, — сказав він, здивований. — Невдовзі вулиці будуть переповнені ними».
«Я тут не залишуся, — прорюмсала вона. — Яка різниця, якщо вони мене вб’ють?»
Він схопив її за руки. Вона спробувала вирватися.
«Облиш мене! — прокричала вона. — Я не просилася сюди. Ти мене приволік. Чого ти мене не облишиш?»
Він ніяково стояв поряд із нею, не знаючи, що й казати.
«Не можна виходити», — знову мовив він.
Він повів її назад, до дивана. Потім пішов до бару й наповнив їй невелику склянку віскі. «Не зважай, інфікована вона чи ні, — думав, — не зважай».
Він подав їй склянку. Вона захитала головою.
«Випий, — сказав він. — Це тебе заспокоїть».
Вона звела на нього лютий погляд: «Щоб ти міг знову тицяти мені часник в обличчя?»
Він похитав головою.
«Та випий уже», — сказав він.
Трохи зачекавши, вона взяла склянку й відсьорбнула віскі. Закашлялася. Відставила склянку на бильце, від глибокого вдиху тіло затряслося.
«Чому ти так хочеш, щоб я зосталася?» — нещасно запитала вона.
Він глянув на неї, не маючи чіткої відповіді. Потім проказав: «Навіть якщо ти й інфікована, я не можу дозволити тобі вийти. Ти навіть уявити не можеш, що вони з тобою зроблять».
Вона заплющила очі. «Мені байдуже», — сказала.
Розділ 17
«Я от ніяк не втямлю, — проказав він до неї за вечерею. — Минуло вже майже три роки, а серед них ще досі є живі. Запаси харчів уже вичерпалися. Наскільки мені відомо, вони й досі пролежують день у комі, — він захитав головою, — але вони не мертві. Три роки, а вони ніяк не повмирають. Що їх живить?»
Вона сиділа в його халаті. Близько п’ятої вона пом’якшала, прийняла ванну та перевдяглася. Її худенька статура виглядала безформною під численними махровими складками. Вона позичила в нього гребінець і зачесала волосся в чепурний хвіст, перев’язавши його шнурком.
Рут крутила чашку з кавою в руках.
«Ми їх інколи бачили, — відказала вона. — Правда, ми боялися наближатися до них. Нам здавалося, що не варто зайвий раз їх торкатися».
«Ви не знали, що вони повернуться після смерті?»
Вона похитала головою: «Ні».
«І вас не цікавило, хто ж це нападає на ваш будинок уночі?»
«Нам ніколи й на думку не спадало, що то… — Вона поволі захитала головою. — Таке не вкладається в голові».
«Напевне», — відповів він.
Він глянув на неї, поки вони мовчки їли. Йому так само не вкладалося в голові, що поряд нормальна людина. Він не йняв віри, що після всіх цих років знайшов товаришку. Він вагався навіть не щодо неї. Просто його брав сумнів, що подібне диво могло трапитись у цьому загиблому світі.
«Розкажи мені про них більше», — сказала Рут.
Він підвівся і зняв з плити кавник. Долив їй ще кави, потім собі, відставив кавник і повернувся до столу.
«Як ти почуваєшся?» — запитав він у неї.
«Мені вже краще, дякую».
Він кивнув і додав собі цукру в каву. Перемішуючи, він відчував на собі її погляд. «Про що вона думає?» — питав він себе. Глибоко вдихнув, розмірковуючи, чому напруга всередині нього ніяк не спадає. Якийсь час йому здавалося, що він довіряє їй. Тепер він був не певний цього.
«Ти мені й досі не довіряєш», — сказала вона, намагаючись збагнути, що в нього на думці.
Він похапцем звів погляд, знизуючи плечима.
«Це… річ не в цьому», — відповів він.
«Та в цьому, — швидко промовила вона. Зітхнула. — Ну що ж, хай так. Якщо вже тобі треба перевірити мою кров, то перевіряй».
Він із підозрою подивився на неї, подумки допитуючись: «Якийсь підступ?» Нервово глитнув, приховавши це ковтком кави. «Дурість, — думав він, — бути таким недовірливим».
Він відставив чашку.
«Добре, — відказав, — дуже добре».
Він глянув на неї, коли її погляд потупився в каву.
«Якщо ти таки інфікована, — сказав він, — я зроблю все від мене залежне, щоб вилікувати тебе».
Їхні погляди зустрілись. «А якщо не вдасться?» — запитала вона.
Зависла мовчанка.
«Почекаємо і побачимо», — відповів зрештою він.
Вони обоє пили каву. Потім він спитав: «Зробимо це зараз?»
«Будь ласка, — відповіла вона, — давай уранці. Я… досі почуваюся
