Я — легенда - Річард Метісон

Він перебіг дорогу й попрямував полем. Його серце шалено калатало. «Вона жива! — він не міг перестати думати про це. — Жива! Жива жінка!»

Їй годі було змагатися з ним у швидкості. Майже відразу Невілл почав її наздоганяти. Вона озирнулася через плече сповненими жаху очима.

«Я тебе не скривджу!» — закричав він, та вона продовжувала бігти.

Зненацька вона спіткнулась і заточилася на одне коліно. Знову повернула до нього обличчя, і він побачив на ньому переляканий вираз.

«Я тебе не скривджу!» — знову крикнув він.

Вона стрімко звелася на ноги й відчайдушно побігла далі.

Лише звук її черевиків та його чобіт, об які шмагали важкі стебла трави, лунав у тиші. Він почав рухатися стрибками, уникаючи заростей трави та впевнено просуваючись уперед. Край її сукні чіплявся за траву, уповільнюючи її.

«Спинись!» — укотре закричав він, але радше інстинктивно, ніж очікуючи, що вона дослухається.

Вона й не стала. Бігла чимдуж, тож Невілл, зціпивши зуби, додав ще швидкості. Він мчав за нею прямою лінією, а дівчина вихляла полем, і світло-рудаве волосся маяло позаду неї.

Тепер він був настільки близько, що відчував її стомлене дихання. Він не хотів її лякати, але зупинитися не міг. Здавалося, що все довкола, крім неї, зникло з поля зору. Він мав її впіймати.

Він здіймав свої довгі міцні ноги, а чоботи глухо стукали по землі.

Ще один клапоть поля подолано. Задихані, вони обоє й далі бігли. Вона знову озирнулася, щоб оцінити, наскільки він близько. Він навіть не уявляв, як моторошно виглядає; у чоботях він мав шість футів три дюйми зросту, кремезний бородатий чоловік із зосередженим обличчям.

Нарешті він простяг руку та вхопив її за праве плече.

Задихаючись, закричавши, дівчина вивернулась і поточилася набік. Утративши рівновагу, вона впала стегном на скелясту поверхню. Невілл стрибнув уперед, щоб допомогти їй. Вона заметушилася на землі, пробуючи встати, але посковзнулась і знову впала, цього разу на спину. Край сукні задрався їй до колін. Стрімким рухом вона підвелася, ледве дихаючи, її темні очі були повні страху.

«Ось», — видихнув він, простягаючи руку.

Скрикнувши, вона відштовхнула її, силкуючись піднятися. Коли він ухопив її за руку, вона другою, вільною рукою зацідила йому в обличчя, полоснувши гострими нігтями чоло та праву скроню. Загарчавши, він відсмикнув руку, а вона розвернулась і знову почала тікати.

Невілл вистрибнув уперед та схопив її за плечі.

«Та чого ти боїшся…»

Закінчити він не встиг. Мов жалячи, вона вп’ялася нігтями йому в рот. Потім усе поглинули звуки шарпанини та вовтузіння, звуки шелесту трави, звуки взуття, що шкребе землю й ковзає по ній.

«Та спинись нарешті!» — закричав він, але вона борсалася.

Вона відскочила вбік, і його чіпкі пальці відірвали шмат її сукні. Він відпустив, і, тріпочучи, тканина опала їй до талії. Він побачив її засмагле плече та білу чашечку бюстгальтера, що виглядала над лівою груддю.

Вона спробувала вчепитись у нього нігтями знову, але він схопив її зап’ястя в залізну хватку. Правою ногою вона болюче копнула його.

«Прокляття!»

Люто прогарчавши, він зацідив їй правою долонею в лице. Вона відсахнулася назад, запаморочено поглянувши на нього. Раптом вона безпомічно зарюмсала. Вона опустилася на коліна перед ним, обхопивши руками голову, мов захищаючись від подальших ударів.

Невілл стояв, тяжко дихаючи, і дивився, як вона втрачає запал. Він кліпнув, а потім глибоко вдихнув.

«Уставай, — проказав він. — Я не збираюся тебе кривдити!»

Вона не підвела голови. Він зніяковіло поглянув на неї. На думку не спадали потрібні слова.

«Я кажу, що не збираюся тебе кривдити», — знову проказав він.

Вона звела на нього погляд. Але його обличчя, здавалося, знову налякало її, тому що вона відсахнулася. Присіла, налякано поглядаючи на нього.

«Чого ти боїшся?» — запитав він.

Він не усвідомлював, що його голос позбавлений будь-якої ніжності, це був лише суворий, сухий голос людини, що втратила всякий зв’язок із людяністю.

Він зробив крок уперед, вона знову сахнулася, перелякано схлипнувши. Він простяг руку.

«Ось, — сказав він. — Уставай».

Вона повільно піднялася, проігнорувавши його допомогу. Помітивши раптом свої оголені груди, вона нахилилась і підняла подерту тканину сукні.

Так вони й стояли, важко дихаючи та вдивляючись одне в одного. І тепер, коли розвіявся початковий шок, Невілл не знав, що й сказати. Він роками мріяв про цю мить. Та в його мріях усе відбувалося зовсім не так.

«Як… як тебе звати?» — запитав він.

Вона промовчала. Її очі були прикуті до його обличчя, губи тремтіли.

«Ну?» — спитав він голосніше, від чого вона здригнулася.

«Р-Рут», — затремтів її голос.

Тілом Роберта Невілла пробігли дрижаки. Звук її голосу, здавалося, збурив щось у ньому. Питання щезли. Він відчував, як тяжко б’ється серце. Мало не плакав.

Його рука ворухнулася вперед, майже несвідомо. Її плече тремтіло під дотиком його долоні.

«Рут», — промовив він сухим, неживим голосом.

Він глитнув, поглянувши на неї.

«Рут», — повторив він.

Так вони й стояли вдвох, чоловік і жінка, обличчям до обличчя, у широкому спекотному полі.

Розділ 16

Жінка нерухомо лежала на його ліжку та спала. Минула четверта дня. Разів двадцять щонайменше Невілл прокрадався в спальню, щоб подивитися на неї й переконатися, чи вона спить. Тепер він сидів у кухні і знервовано пив каву.

«А що, як вона заражена?» — подумки накручував він себе. Сумніви закрались у його душу кілька годин тому, поки Рут спала. Тепер же він ніяк не міг позбутися страху. Жодні вмовляння не допомагали. Гаразд, вона, звісно, засмагла від сонця, а отже, ходила в денному світлі. Та пес теж ходив удень.

Пальці Невілла метушливо тарабанили по столу.

Простота розвіялася, сновиддя розтало, поступаючись місцем тривожній заплутаності. Жодних чуттєвих обіймів, непромовленими зосталися чарівні слова.

Окрім імені, він нічого від неї не домігся. Допровадити до будинку її вдалося лише з боєм. Спонукати зайти всередину і то важче. Вона плакала і благала не вбивати її. Що б він їй не казав, спинити потоки сліз та благань не вдавалося. У його уяві все виглядало як голлівудська кінострічка; в очах сяють зірочки, вони заходять до будинку, сплітаються в обіймах, гасне екран. Натомість він мусив волочити й умовляти, сперечатися та лаятися з нею, а вона знай опиралася. Прибуття було аж ніяк не романтичним. Йому довелося затягати її силоміць.

Опинившись у будинку, заспокоюватися вона не квапилась. Він намагався якось