Зруйновані зорі - Олег Євгенович Авраменко

Мені здалося, що Дюбарі онімів. Принаймні кілька довгих секунд він мовчав, дивлячись на Валька з відвертою повагою. Нарешті сказав:

— Ви абсолютно праві, лейтенанте. Ваша ґрупа пройшла останній тест. Для повноти картини додам, що в усі крісла вмонтовані дистанційні датчики, які контролювали стан вашої нервової системи. Щойно я отримав результати аналізу. — Він кивком вказав на свій термінал. — У кожного з вас реакція позитивна. Є страх, побоювання, сумніви, невпевненість, але в межах норми. Зате ніхто ні на секунду не втратив над собою контроль, не піддався паніці, не відчув шоку. Тепер можете розслабитися, датчики я вимикаю. Вам уже відомо про них, тому вони не відображатимуть об’єктивної картини. Та й у цьому більше немає потреби. — На підтвердження своїх слів адмірал-фельдмаршал деактивував термінал. — Отже, лейтенанте Валько, продовжуйте. Здається, це ще не всі ваші висновки.

— Так точно, сер. Аналіз етнічного складу нашої ґрупи дає змогу з великою вірогідністю припустити, що місцем майбутньої операції буде планета Новоросія. Щоправда, в цю схему не зовсім вписується мічман Леблан — хоча за своєю зовнішністю й акцентом вона цілком може зіграти роль ірландки, нещодавно депортованої з Аррана. Міс Леві, очевидно, зображатиме уродженку Землі Вершиніна, а містер і міс Мартінес, — він кивнув у бік брата й сестри з Терри-Кастилії, — вихідців з Есперанси. Звісно, всім чотирьом не завадить вивчити під гіпнозом ази російської мови. Що ж до решти, то я думаю, що й нам знадобиться певна гіпнолінґвістична корекція, щоб ми не вирізнялися своєю вимовою серед місцевого населення.

— Дуже добре, — схвально відгукнувся Дюбарі. — Що далі?

Він явно заохочував його до розмови — мовляв, сміливіше, хлопче, не бійся висловлювати свої думки, не зважай, що перед тобою сидить чотиризоряний адмірал, найвисокопоставленіший військовий усіх збройних сил людства. Втім, на мій погляд, Валько не потребував ніяких заохочень. Чини для нього не важили так багато, як для решти присутніх, включно зі мною. Він спокійно продовжував:

— У зв’язку з цим, сер, постає ціла низка питань, але я сподіваюся в ході нашої розмови отримати на них вичерпні відповіді. Головне ж питання таке. Нам, звісно, дуже лестить, що командування вважає нас природженими лідерами, досвідченими підпільниками й таке інше. Для нас велика честь, що ми отримуємо завдання від самого голови Об’єднаного Комітету Начальників Штабів. Це свідчить про надзвичайну важливість запланованої операції. І тим більше викликає подив, що така надважлива, така відповідальна місія покладається на… гм, скажемо так — на молодих людей старшого шкільного віку, хай вони хоч тричі природжені лідери, бійці та підпільники. Хіба у вашому розпорядженні немає висококласних професіоналів, спеціально підготовлених для подібних завдань?

Адмірал-фельдмаршал кивнув.

— Ось з цього ми й почнемо. З вашого віку і професіоналізму. Річ у тім, що у своїй віковій катеґорії ви ті самі висококласні професіонали. Кращі від вас лише старші за віком, а вони для цього завдання непридатні.

Прорив у локальний простір зорі Хорс, навколо якої оберталася планета Новоросія, минув гладесенько-рівнесенько. Альви, зайняті обороною системи від безперервних атак ґаббарів, не стали відволікати на нас великі сили, щойно переконалися, що наше крило[5] є лише черговою розвідувальною місією, а не аванґардом масованого вторгнення земного флоту. Певна річ, погоню за нами відправили, але нам без проблем вдалося від неї відірватися.

Вперше за свою військову кар’єру я брав участь у бойовому завданні не як командир корабля і тому почувався не в своїй тарілці. Для мене було незвично знаходитися в штурманській рубці як гість і лише спостерігати за діями команди, не маючи можливості віддавати наказів.

Утім, капітан другого ранґу Марсильяк, командир десантного крейсера „Каллісто“, добре знав свою справу й уміло керував кораблем. У мене як фахівця було до нього жодних претензій… окрім однієї — що на капітанському містку перебував він, а не я.

Поки ми віддалялися від охопленої бойовими діями дром-зони, я мав нагоду приблизно оцінити сили альвійського флоту, задіяні для оборони системи. Тут волохатики не поскупилися, вони охороняли Новоросію не гірше, ніж столицю своєї Федерації — Альвію. Чого тільки вартийбув перший оборонний ешелон — кораблі, станції та бази, сконцентровані безпосередньо в районі дром-зони. Хоча ми, люди, і перевершуємо решту рас у науково-технічному розвитку, нас усе-таки дуже мало, ми ще не володіємо достатніми ресурсами, щоб здолати таку армаду.

Три інші планети, що перебувають під контролем альвів — Есперансу, Землю Вершиніна й Арран, — ми рано чи пізно відвоюємо. А найпевніше, вони самі ними поступляться — за останніми даними, до початку атаки ґаббарів у цих світах залишалося близько десятка мільйонів людей, які ховалися від депортації в лісах, горах і міських підземних комунікаціях. Зате Новоросію, чиє населення зросло до трьох з половиною мільярдів, альви так просто не віддадуть. Вони вчепляться в неї мертвою хваткою і стоятимуть до кінця. Люди, яких вони тримають заручниками, а це мало не дев’ять відсотків від загальної чисельності всього людства, становлять для них величезну цінність.

„Ні, тут наша звична тактика вже не спрацює,“ — похмуро думав я, спостерігаючи за тим, як серед міріадів зірок на екрані заднього огляду раз по раз спалахували й гасли дрібні жаринки, кожна з яких була черговим ґаббарським або альпійським кораблем. — „Навіть якщо на Новоросії спалахне масове повстання і альвам доведеться перекинути до планети додаткові сили, в дром-зоні все одно залишиться задосить кораблів, щоб відбити будь-яку нашу атаку. Система Хорса нам не до шмиги. Поки що…“

— Противник припинив переслідування, бриґадире, — повідомив мені капітан Марсильяк. — Усі кораблі переходять у режим повного радіомовчання і перемикаються на ґравітаційну тягу. Розрахунковий час до старту десантного шатла — сімнадцять годин.

— Гаразд, — сказав