Зруйновані зорі - Олег Євгенович Авраменко

незрозуміло. Для себе я вирішила, що на другому — так краще звучить. Його русяве волосся було значно довше, ніж годиться за статутом, обличчя — кругле, вилицювате, очі — карі, широко розставлені, а погляд — зухвалий і задиркуватий. Оцим своїм задиркуватим поглядом він зміряв мене від ніг до голови й сказав:

— Привіт, прапоре! Мені на шостий ярус.

— Сам бовдур, — відповіла я, натискаючи відповідну кнопку. — Ніякий я не прапор, а земний мічман. Тобто лейтенант, рівня тобі за званням. Розбиратися треба.

Валько пирхнув.

— Дурне дівча! Жартів не розумієш, чи що?

При цьому він струсонув головою, його волосся трохи зметнулося, і на скроні зблиснула сенсорна пластина комп’ютерного імпланта. Тепер мені все стало зрозуміло — і його зухвала поведінка, і „нестатутне“ довге волосся, і те, чому він, такий молодий, уже офіцер. Валько був кібером, або, як офіційно називалася його спеціальність, системним оператором кібернетичних пристроїв. А простіше, він був висококласним інженером-математиком, який через свій імплант міг керувати комп’ютерами на базовому, цифровому рівні. Це не йшло ні в яке порівняння з ментошоломами; встановлене через імплант з’єднання робило мозок оператора частиною комп’ютерної системи, людина й машина ніби зливалися в одне ціле.

Кібери були дуже цінні фахівці, але їхня кар’єра не відзначалася довготривалістю. Років через десять активної діяльності, щонайбільше через п’ятнадцять, вони втрачали професійну придатність, видаляли імплант і йшли собі на відпочинок з багатомільйонним банківським рахунком, астрономічною пенсією й розкішним букетом нервово-психічних розладів. Ті ж, хто не в змозі був розлучитися з імплантом, незабаром божеволіли й решту днів своїх проводили в кататонічному ступорі, маючи нагоду спілкуватися із зовнішнім світом тільки через з’єднання з комп’ютером. Одного разу я бачила документальний фільм про таких людей, там показували госпіталь, де вони перебували. Підключені до систем життєзабезпечення кібери-кататоніки нагадували хворих у комі з тією лише різницею, що їхній розум функціонував, вічно блукаючи в нетрях віртуальних реальностей — певна річ, автономних, без можливості доступу до глобальної мережі. Ці скажені ґенії з відімкненими етичними гальмами були здатні на що завгодно — від дрібного хуліганства до великомасштабних інформаційних диверсій. Просто так, не задля вигоди, а через своє божевілля…

— Ну, чого вилупилася? — сердито мовив Валько, очевидно, мій погляд був досить красномовний. — Кібера ніколи не бачила? То можеш доторкнутися. Не бійся, я не кусаюся.

— Вибач, — пробурмотіла я зніяковіло. — Просто… так несподівано.

Я не стала уточнювати, що несподіванкою для мене була не сама зустріч з кібером (УСО теж потрібні фахівці такого профілю), а його юний вік. Утім, якщо подумати, то це не мало мене дивувати. Адже в офіцерському клубі лейтенант Ансельм припустив, що я „ще один комп’ютерний вундеркінд“. Звідси напрошувався лоґічний висновок, що такий вундеркінд у них уже був.

Ми вийшли з ліфта й разом попрямували по одному з коридорів.

— Нам просто по дорозі? — запитав Валько, підозріло зиркнувши на мене. — Чи ти супроводжуєш мене з цікавості?

— Дуже ти мені потрібен, — у тон йому відповіла я. — Просто йду в своїх справах.

— Ага. Ну, дивись мені.

Його нахабні манери вже не дратували мене. Для нього я була лише дівчиськом, майже однолітком, а не колеґою по службі, й так само він поводився б зі мною, навіть коли б я була в капітанському мундирі. За великим рахунком він не був військовим, а форму на нього напнули тільки тому, що так належить за правилами. Зазвичай кібери, що працювали на Збройні Сили, відразу отримували звання капітана-лейтенанта, проте у випадку з Вальком, мабуть, вирішили, що для його віку це буде занадто. Зате оклад у нього, можна не сумніватися, на порядок вищий за адміральську зарплатню.

— Коли ти закінчив школу? — поцікавилася я.

— У дванадцять. А університет — у п’ятнадцять. А в шістнадцять став доктором математики. Тоді й скористався своїм законним правом на установку імпланта. А згодом мене загребли в армію. Ще питання є?

— Гм… А „загребли“ — це як?

— Та ні, жодного примусу. Це я так фіґурально висловився. Мені запропонували, я погодився. От і все.

— Давно на службі?

— Чотири місяці. А в УСО мене перевели два тижні тому.

Ми вже проминули кілька поворотів, але все одно продовжували йти разом.

— Мені дедалі більше здається, — зазначив Валько, — що ти йдеш туди ж, куди і я.

— У мене теж таке передчуття, — погодилась я. — До речі, мене звати Рашель. А тебе?

— Волію, щоб до мене зверталися на прізвище, — ухильно відповів він.

— Чому?

— Просто так звик. Моє ім’я… е-е, м’яко кажучи, воно мені не подобається.

— І що ж це за ім’я?

— Нізащо не вгадаєш. Персиваль.

— Господи! — сказала я. — Атож, нізащо б не вгадала. Ну хай там Прохір, Панкрат або, в найгіршому разі, Полікарп, та аж ніяк не Персиваль.

— Ото ж бо, — скрушно підтвердив хлопець. — Моїм батькам здавалося, що це буде так романтично, а вийшло… Персивалько! Краще називай мене на прізвище.

— Гаразд, — погодилася я. — Валько, то й Валько.

Передчуття нас не зрадило. Проминувши пост додаткової охорони, ми увійшли до просторого конференц-залу Управління Спеціальних Операцій, де вже перебувало десятків зо два хлопців та дівчат років шістнадцяти-сімнадцяти. Вони були не в лейтенантських мундирах, як ми, а в новеньких кадетських уніформах з наспіх приметаними погонами ворент-офіцерів. І, на відміну від Валька, вони шанували військовий статут, тому миттю припинили розмови й привітали нас за всіма правилами — як старших за званням.

Чесно кажучи, я чекала від свого супутника чогось на кшталт „вільно, прбпори!“, але він у відповідь недбало махнув рукою, зображаючи якусь подобу салюту, й цілком доброзичливо мовив:

— Привіт землякам. І решті теж.

І справді — більшість присутніх, судячи з емблем на рукавах, були славонцями. Також я побачила кількох