Зірка КЕЦ - Олександр Романович Бєляєв
— З Землі в кращі телескопи, — продовжував Тюрін, — видно планети з діаметром не менше шести кілометрів. Розмір же астероїдів дуже різноманітний. Є і завбільшки з порошину.
— Так, і на яких тільки планетках мені не доводилось бувати, — сказав Соколовський. — На деяких вага така мала, що досить злегка підстрибнути, щоб злетіти з поверхні. Я був на одній такій — з обводом у сімнадцять з половиною кілометрів. Підстрибнувши на метр, я падав 22 секунди. Рух достатній, щоб на Землі переступити поріг, підіймає там тіло на висоту 240 метрів, — трохи нижче, як Ейфелева башта. Я кидав камінці і вони вже більше не повертались.
— Повернуться, але не скоро, — вставив астроном.
— Доводилось мені побувати і на відносно великій планеті з діаметром лише в шість разів меншим від місячного. Я піднімав там однією рукою двадцять два чоловіка моїх супутників. Там можна було б гойдатися на гойдалці, почепленій на сурових нитках. Я спробував там вистрелити з револьвера. Що було, можете собі уявити. Якби мене самого не скинуло з планети пострілом, куля могла б убити мене ззаду, облетівши навколо астероїда. Ця куля, мабуть, і досі крутиться навколо планети як її супутник.
— Поїзди на такій планеті ходили б із швидкістю 1280 кілометрів на годину, — сказав Тюрін. — Декілька таких планет можна наблизити до Землі. Чому б не влаштувати додаткове освітлення? А потім і заселити ці планетки. Покрити скляною оранжереєю. Насадити рослин. Розвести тварин. Це буде чудове житло. Згодом так само можна буде заселити і Місяць.
— На Місяці то занадто холодно, то занадто жарко, — сказав я.
— Штучна атмосфера під скляним ковпаком і штори зменшать жар Сонця. Що ж до холоду ґрунту під час місячних ночей, то у мене про це свої погляди, — багатозначно зауважив Тюрін. — Хіба ми не відмовились від теорії розжареного ядра Землі з надзвичайно високою температурою? А проте, наша Земля тепла…
— Сонце і атмосферна шуба, — сказав геолог, але Тюрін перебив його.
— Так, так, але не тільки це. Земна кора виробляє тепло від радіоактивного розпаду в її надрах. Чому не може бути цього на Місяці? І навіть в більшій мірі? Радіоактивний розпад може підігрівати ґрунт Місяця. Він не такий холодний, як здається, і коли там є залишки атмосфери… Ось чому вас — біолога — включено в нашу експедицію, — звернувся він до мене.
Соколовський із сумнівом похитав головою і сказав:
— Щось не помічав я на астероїдах, щоб ґрунт підігрівався радіоактивним розпадом елементів.
— Астероїди менше Місяця, — верескливо відповів астроном, і раптом почав філософувати, ніби дві мислені лінії в його мозку йшли паралельно.
Мертві, немерехтливі зорі заглядають у вікно. Зоряний дощ, перетинаючи небосхил, мчить кудись вбік і в гору, — ракета повертає.
— Ми набрали вже чимало астероїдів, — тихо говорить мені Соколовський, не звертаючи уваги на Тюріна, що, як піфія, виголошує свої фрази. — Насамперед, ми «підвели фундамент» під наш ракетодром. Чим більша його маса, тим він стійкіший. Випадкові удари ракет під час причалювання не будуть переміщати його в просторі. Потім ми постачаємо астероїди нашим фабрикам і заводам, — ви ще познайомитесь з ними… Недавно нам пощастило впіймати дуже цікаву планетку. Правда, це зовсім невеличкий уламок, — по-земному, тонни на півтори. Уявіть собі: майже суцільний кусок золота… Непогана знахідка. Золоті розсипи в небі!
Тюрін, очевидно, прислухався до розмови. Раптом він зауважив:
— У великих планетах елементи розміщаються від поверхні до центра за їх висхідною питомою вагою. Вгорі — силіцій, алюміній, — «сіал», нижче — силіцій, магній — «сіма», ще нижче — нікель, залізо — «ніфе». І ще нижче метали — платина, золото, ртуть, свинець. Ваш золотий астероїд — уламок центрального ядра загиблої планети. Рідкий випадок. На золоті розсипи неба не розраховуйте.
Мене знемагав сон. Мій організм ще не одвик від земного розпорядку дня і ночі.
— Засинаєте? — спитав мене Тюрін. — На добраніч. А зо мною, знаєте, діються цікаві речі. На обсерваторії я зовсім одвик від регулярного сну. І тепер нагадую тих тварин, які цілу добу то сплять, то не сплять. Наче кіт став.
Він говорив ще щось, але я вже заснув. Вибухів не було. Тихо, спокійно… Мені снилась моя ленінградська лабораторія…
Коли, прокинувшись, я глянув на небо, мене дуже здивував вигляд Місяця. Він займав сьому частину небозводу і прямо страшив своїми розмірами. Від нього нас відділяло всього 2000 кілометрів. Гори, долини, безводні «моря» було видно, як на долоні. Виразно виділялися контури окремих гірських хребтів, конуси в кратерах вулканів, давно погаслих, мертвих, як все на Місяці, навіть його широченні розколини…
Астроном дивився на Місяць, не відриваючи очей. На його поверхні Тюрін уже давно знав «кожен камінь», — як казав він.
— Он, дивіться, біля краю. Це — Клавіус, нижче — Тіхо, ще нижче — Альфонс, Птоломей, правіше — Коперник, а далі йдуть Апенніни, Кавказ, Альпи…
— Не вистачає Паміру, Гімалаїв, Кордильєрів, — сказав я.
— А ми на другому боці назвемо так гірські вершини, — сміючись, сказав геолог. — Там їх ще ніхто не йменував.
— Оце так Місяць! — захоплювався Тюрін. — В сто разів більший від «земного». О, ах!.. — раптом застогнав і заохкав він. — Знову вага.
— Капітан гальмує, — сказав геолог. — Місяць сильніше притягає нас до себе. Через півгодини будемо на місці.
Я зрадів і трохи злякався. Хай назве мене боягузом той, хто вже літав на Місяць і не був схвильований перед посадкою.
Місяць під нами. Він займає вже півнеба. Його гори ростуть на очах.
Але дивно, Місяць, як і Земля з висоти,
