Зірка КЕЦ - Олександр Романович Бєляєв

Капіца. Але як важко було на Землі досягати низьких температур! Треба створювати складну кріогенну апаратуру для добування рідкого гелію та водню. Інша справа — в міжпланетних просторах… І от ідея… Уявіть собі металеве кільце, вміщене у вакуумі, в температурі абсолютного холоду. В кільце спрямовується індуктований струм. Його можна довести до надзвичайної потужності. Цей струм циркулюватиме в кільці вічно, якщо не підвищиться температура. При підвищенні ж температури відбувається миттєвий розряд. Якщо в кільці дати струм досить високої напруги, то ми зможемо мати щось ніби законсервовану блискавку, яка виявить свою активність, тільки-но температура підвищиться.

— Блискавка, законсервована в посудині Дюара, з підривником, падає на Землю. Вдаряючись об її поверхню, пістон вибухає, температура в посудині підвищується, блискавка дає руйнаційний ефект, — сказав я.

Тоня посміхнулась.

— Які у вас кровожерні думки. Я не думала про таке застосування.

— Зовсім не кровожерні, — заперечив я. — З війнами покінчено. Але можна зривати скелі, айсберги…

— Ясна річ! Питання лише в тому, що при відсутності опору спадає і напруга, а значить і потужність… Треба зробити обчислення. Отут би в пригоді став Палій! — вигукнула вона пристрасно.

Це була пристрасть ученого, але пристрасть, звернена все ж ученою жінкою до вченого чоловіка. Тоня, мабуть, прочитала тінь незадоволення на моєму обличчі.

— Не сердьтеся, — сказала вона. — Ви ж знаєте, що в мені говорить не кохання… Ми завтра розлучаємось, і, можливо, надовго, — вона ласкаво поклала руку на моє плече.

Яка шкода, що тут така мала вага! Я хотів би відчути певну земну вагу цієї руки…

* * *

Проте, вилетіти другого дня, як ми гадали, нам не пощастило: мене повідомили, що Тюрін захворів.

— Що з ним? — спитав я у Меллер.

— Розкис наш філософ, — відповіла вона. — Від «щастя» захворів — від руху. По суті кажучи, з ним нічого особливого не сталось. Скаржиться на біль у ногах. Литки, бачте, болять. Походив трохи, от кволі м’язи й заболіли. Це дурниці, але як його такого на Місяць пустити? І собі, і вам задасть клопоту. Тепер у нас на Зірці створено штучну вагу, яка дорівнює десятій частині земної. А на Місяці все-таки дорівнює шостій. Там, чого доброго, він і ніг не потягне. Не носити ж його на руках. От я й вирішила дати йому потренуватися кілька днів. В «небі» є склади впійманих астероїдів. Дрібні астероїди, небесне каміння, уламки планет складають у вигляді кулі. Утворюються мікроскопічні планетки. Щоб окремі куски не розлітались від випадкових поштовхів, наші геліозварювачі розтопили і зварили поверхню цих планеток. До однієї такої «бомби» ми прикріпили сталевим тросом порожнисту кулю і надали їй колового руху. Виникла відцентрова сила, а від неї всередині порожнистої кулі — вага, яка дорівнює вазі на Місяці. Ось у цій кулі і тренується Тюрін. В кулі є повітря. Тиснення і кількість кисню такі самі, як у скафандрі міжпланетного костюма. Злітайте, голубе, одвідайте Тюріна і розкажіть мені потім, як він там себе почуває і що поробляє. Тільки самі не летіть. Захопіть з собою вашу няньку — Крамера.

Я розшукав Крамера в гімнастичному залі. Він виробляв на трапеції такі карколомні штуки, про які цирковим гімнастам на Землі і мріяти не доводиться.

— Полетіти я з вами полечу, але вам і самому пора вже навчитися літати в міжпланетному просторі. Навіть необхідно. Адже ви на Місяць летите, а під час такої подорожі всяке може трапитись.

Крамер прив’язав мене до себе довгим дротом і дав мені самому летіти до «манежу» Тюріна. Я вже не перекидався і «стріляв собою» досить вдало. У мене бракувало тільки вміння «приземлятись» до кулі. Крамер допоміг, і через чотири хвилини після відльоту ми вже вповзали в металеву кулю. Не встигли ми вийти з атмосферної камери, як почули несамовитий вереск і крики. Я з цікавістю окинув поглядом середину кулі, освітленої з «стелі» великою електричною лампою. Внизу я побачив таку картину: Тюрін сидів на «підлозі» і бив кулаками по гумовому килиму. Навколо Тюріна гігантськими стрибками вистрибував негр Джон. Його нерозлучне мавпеня з веселим вищанням стрибало з плечей Джона до «стелі», хапалося там за ремінці, чіпляючись, перебігало з місця на місце і тоді знову потрапляло на плече або голову Джона. «Місячна вага», очевидно, припала до смаку Джонові і мавпеняті, чого не можна було сказати про Тюріна.

— Вставайте, професоре! — дзвінко кричав Джон. — Лікар Меллер казала, щоб ви ходили п’ятнадцять хвилин, а ви ще й п’яти не ходили.

— Не встану! — розгнівано пищав Тюрін. — Що я тобі — кінь на корді? Мучителі! У мене і так ноги і одвалюються.

Я і Крамер «упали з неба» біля Тюріна. Джон перший побачив нас і зрадів.

— Ось дивіться, товаришу Артем’єв, — вигукнув він, — професор мене не слухає, і лікаря не слухає, знову хоче залізти в своє павутиння…

Мавпеня, побачивши нас, почало плюватись і верещати.

— Та вгамуй ти свій патефон! — ще тонше й гучніше закричав Тюрін. — Здорові були, товариші! — звернувся він до нас і, ставши навпочіпки, важко підвівся.

«Ну, як з таким на Місяць летіти?» — подумав я і перезирнувся з Крамером. Той тільки головою мотнув.

— Як же так? — не вгамовувався Джон. — Адже ви, професоре, самі казали мені не раз, що чим більше руху, тим більше щастя…

Такий «філософський аргумент» з боку Джона був несподіваний. Ми з Крамером мимоволі посміхнулись, а Тюрін почервонів від гніву.

— Треба ж розуміти! Треба ж розуміти! — відповів він верескливо. — Є різного роду рух. Ці грубі фізичні рухи заважають вищим рухам клітин мого головного мозку, моїм думкам. І потім — всякий рух переривчастий. А ти хочеш, щоб я ходив без перерви. Нате, їжте моє м’ясо, пийте мою кров! — і він почав ходити з виглядом мученика, крехтячи, охкаючи та зітхаючи.

Джон відвів мене вбік і швидко зашепотів:

— Товаришу