Перетворення у тварин (збірка) - Євген Гаран

– Ви мені подобаєтеся, молодий чоловіче, – признався авіокрез. – І як вияв моєї симпатії я вирішив повернути вас на Землю. Та перед тим хотів би, щоб у вас не залишилося злих спогадів про мою дружину.

Тут я хочу додати, що цей чоловік був справжнім джентльменом.

– Ви вже помітили, – продовжував він, – що ми, марсіяни, маємо слабий зір і слух і крихку конструкцію тіла. Це неминучі наслідки еволюції людського організму. Колись прийде час, що й на Землі люди виглядатимуть точнісінько, як оце ми. А тим часом наше кожне нове покоління виростає гіршим від попереднього. Я прошу вас зрозуміти мою дружину. Її вчинок був порухом за ковтком свіжого повітря, цебто, вона хотіла мати дитину із молодою свіжою кров’ю, що її ви ще маєте на Землі.

Наша розмова з авіокрезом затяглася дуже довго.

Пригадую, він згадав Чарльза Дарвіна, філософа Берґсона і спільне для планет Сонячної системи «елан віталь». Очевидно, при допомозі цих наземних засобів він намагався з’ясувати мені, що флора й фауна тіл Сонячної системи проходить в різні часи приблизно однаковий еволюційний шлях.

Це від авіокреза я дізнався, що на Венері теж мешкають люди. Вони щойно перебувають в первісній стадії розвитку і нагадують скоріше мавп, аніж людей. Марсіяни ж називають мавполюдами нас, мешканців Землі.

– Цілком зрозуміло, – продовжував авіокрез, – що марсіяни хочуть відновити свою расу, впорснути їй свіжої крови, хай навіть і мавполюдської.

І тут авіокрез розповів мені про т. зв. «Операцію Гормоїд».

Цією назвою марсіяни називають акцію перевезення кількох мільйонів мешканців Землі на свою планету. Ці майбутні іміґранти будуть або немовлята, відняті від наших матерів, а, можливо, жертвою впадемо ми самі. Так чи інакше, прийде час, коли всі вони будуть одружені з марсіянами, цебто отими зморшкуватими гомункулусами, без огляду на те, чи хочуть вони, чи ні.

Під час розмови з авіокрезом я довідався і про свою власну роль на Марсі. Мене привезли туди в ролі морської свинки для експериментів, бо перед початком «Операції Гормоїд» марсіяни хочуть знати, як людський організм реагує на атмосферичний тиск їхньої планети, на брак кисню і вологи.

З застосуванням певних апаратів наш організм реагує непогано.

Отож і під час моєї розмови з авіокрезом, і ввесь час згодом я з жахом уявляв собі близьке майбутнє людства: мільйони новітніх унтерменшів на Марсі, зґвалтування законів любови, снобізм і пиха вищої раси марсіян...

Я поспішав додому на Землю, щоб попередити людство про недалеку загрозу, але тут мене осміяли і запроторили до божевільної...»

Так закінчилося оповідання громадянина Гай-Сизого, розказане багатьом і нарешті проф. д-рові С. Лакові. Вислухавши оповідання свого клієнта, цей відомий психіатр спершу не надав йому жодної ваги. Згодом його вразив той факт, що в оповіданні не було нічого, що суперечило б науці, хоч, разом з тим, Гай-Сизий аж ніяк не був науковцем.

Отож широкознаний і заслужений професор став пильніше приглядатися до свого клієнта.

Наслідком цих спостережень було те, що і д-р Лак теж заговорив про «Операцію Гормоїд». Тоді його теж запідозрили хворим і посадили до божевільні. А хворобі дали довгу латинську назву: шизофренія інтерплянетаріс.

«Новий Обрій» № 1, 1954

______________________

НА ГРЕБЛІ СНІЖНІЙ

З усіх робітників на греблі Сніжній один тільки Петро Губа не ліпив на стінах фотографії напівголих голлівудських дівчат.

– Е, ні! – хитав він несхвально головою. – Як немає такого об’єкту, перед яким можна викласти свої почуття, то й пінапки не допоможуть. Ось воно, життя модерне: все нові греблі, нові канали, нові бараки, а про чоловіка забувається. Дикий звір, дикий птах має подругу, а чоловік її тут не має. То не дивно, що люди дуріють на пінапках.

Небо, – чутливе, об’єктивне і справедливе, – нагородило Петра Губу за твердість характеру й чистоту почуттів.

Повертається він з нічної зміни, миється, дивиться в дзеркало, щоб причесатися, і замість своєї рябої, покльованої картоплі бачить відображення гарної дівчини. Вона сидить там, у дзеркалі, тримає книгу на колінах і усміхається до нього.

Петро Губа озирається навколо: якщо це відображення, то хтось мусить бути за спиною. Ні, немає нікого.

Тоді він мружить очі і потирає скроні: може, не просто сон? Ні, не сон.

Нарешті він торкається дзеркала рукою; чи ж це не фокус-покус? Так ні ж...

– Шановний пане Губо! – промовляє дівчина в дзеркалі. – Ви не хотіли пінапок, так ось маєте мене. Дозвольте відрекомендуватися: моє ім’я – панна Яєчко. Виміри: 36-24-36. 25 років. Університетська освіта.

З тих пір Петро Губа проводив вечори в товаристві культурної і дотепної співрозмовниці, навузливши перед тим нейлонову краватку і примазавши свого вже ріденького чуба щіткою. То він їй розповідав про своє життя-буття, а то вона говорила або навчала його англійської мови, демонструючи при цьому небуденні педагогічні здібності і неабияку толерантність.

Словом, якби не певні ускладнення, то був би Петро Губа найщасливішим з усіх робітників, що живуть по схилах і долинах між Кумою і Тумутом.

Ці ускладнення псували чоловікові кров, примушуючи його ховатися з дівчиною від приятелів і сусідів, завішувати вікно газетами або ковдрою і голосно накручувати радіо.

Ускладнення мали трохи правничий характер і зводилися до питання, кому дівчина належить. Зрозуміла річ, – жінки повноцінні й рівноправні члени сучасного суспільства; мудрий чоловік на ці права зазіхати не буде. Тільки мовна традиція все ще подекуди вживає такі вислови, як «віддатися заміж» або «жінка належить». Практика щоденного життя теж наводить людину на думку,