Перетворення у тварин (збірка) - Євген Гаран

Так, це власне, й було те, що вже від довгого часу Данило Іванович мав на увазі.

– Я розрахувала і на таку можливість. Я думаю, що ви добросердна, щира людина. Якась інша жінка з нижчих класів суспільства буде з вами щасливою. Та не я. Я походжу з вище-середнього класу і вживаю його мову. Ваші фольклорні вирази жахають мене. Зате О’Браєн розмовляє культивованою австралійською мовою. Більше ж часу він взагалі мовчить. Мені подобається, як чоловіки мовчать. Вони здаються тоді дуже розумними.

З болем у серці Данило Іванович зрозумів, що його мовні знання йому не допомогли. Що ж тепер робити? Сісти за вивчення культивованої австралійської мови? Пізно. Цим щастя свого не наздоженеш. А може, замовкнути, як О’Браєн? Або так замовкнути, щоб нікому не заважати своєю присутністю, не дратувати нікого своїм голосом, не набридати нікому ані своїм «миканням» чи «меканням», чи англійською вимовою, а чи фольклорними виразами.

– Замовкнути б мені уже на віки вічні! – зітхнув тяжко, від усього серця чоловік і тут же й покаявся: зненацька він відчув себе німим.

О горе-горе, де ти живеш? Тут. Ось уже кілька днів пробуває Данило Іванович не лише в самотині, а і в розпачі. Ось він іде-бреде вулицями Сіднею і не чує, як навколо нього слова дзвенять, перегукуються, переливаються сміхом. Праворуч і ліворуч сяють вітрини, порозкладавши скарби на показ перехожим. Навколо поспішають люди після цілоденного поклоніння великому Молохові – фунтові. Двері привітливо повідкривані... ресторани, таксі, кіна... аби тільки гроші...

Якби, філософуючи на дозвіллі, Данило Іванович прирівняв гроші до слів, то він побачив би, що їхня символічна суть однакова. Відірвані від життя, вони нічого не варті, але в житті вони вказують на якусь конкретну річ. Та між ними є важлива різниця. Якщо слово символізує один якийсь предмет, то гроші означають всякий, перший-ліпший предмет з якої завгодно сіднейської вітрини.

Данило Іванович не дивиться на вітрини, не думає ані про Молоха, ані про слова. Йому й життя не миле. Похиливши голову, він ступає з пішоходу і тюпає навпростець через вулицю. Авта скриплять гальмами. Шофери сваряться. Вздовж колони машин підіймається, як чорна галич, гудіння.

– З дороги! З дороги!

Чоловік швидко скаче вперед, натикається на продавця газет і збиває на діл його оголошення.

– Ох, пробачте! – він підіймає, ставить оголошення на старе місце і навіть не дивиться, що там надруковане великими чорними літерами:

Тільки наступного дня йому стає ясно, що його доля вийшла на новий шлях.

З раннього ранку його атакують журналісти, питаючись, що він робитиме з грошима. А різноманітні продавці наперебій пропонують йому всякий крам.

Коли він прибуває на працю, бос вітає його з виграшем і пропонує йому працю в канцелярії.

Далі він стрічає Била й Боба, що теж вітають його, плескають по-панібратському по плечах і торкаються його на щастя.

І ніхто не має нічого проти того, що він німий.

По обіді де не візьметься пані Ґуґа, що вже не одружується більше з О’Браєном і не має нічого проти фольклорних виразів (адже вона до них звикла під час вільнолюбної кампанії).

А урвавши вільну хвилину, Глиба йде до найвище оплачуваного в місті лікаря-спеціаліста, що обіцяє відновити його мовні здібності.

І навіщо йому тепер мова здалася?

«Гай! Гай! Мова дуже важлива річ, – каже він до себе. – Без грошей еволюційний процес людини на багато не змінився б. А без мови оце люди паслися б у степу, гавкали б по задвірках, або ж ловили б мишей у коморі».

Непоправний він чоловік.

«Нові Дні» № 4, 1961 р.

_____________________

РОЗВІНЧАНИЙ САТИР

Фантастичне оповідання

Хомі Леваді вже приївся прогрес. Крутишся в ньому, як махове колесо. Підмажуть тебе в п’ятницю грошима – і крутишся далі (сірі одноманітні будні, розпучливо безперспективне майбутнє), крутишся, аж доки не тріснеш; тоді викинуть тебе на смітник, – зношеного, засмаленого, почорнілого...

От, якби хоч дитинку в хату! Щоб була якась ціль у житті. Та куди! Жінка каже, що з неї й одної досить. Це вона має на увазі свою дочку – ледачу дівулю, що цілими днями пропадає на пляжі, а ввечері йде студіювати... хлопців (така наука, мовляв, теж потрібна в житті).

Жінка було накрутить волосся на залізні метелики, сяде та все читає книжки на зразок «Як уникнути вагітности». А прийде Хома додому, то все гризе його, щоб робив собі операцію, бо інакше, бачиш, нема стопроцентної гарантії проти зачаття.

Отакий он прогрес.

Отож стане Хома в приміському поїзді, в дорозі на працю, та й замріється...

Як би він хотів бути свеґманом. Кий у руці, згорнена ковдра наплічником, а на голові – солом’яний бриль, що з його крисів звисають на ниточках корки і, гойдаючись, відганяють мух. Замість будильника тобі пернате птаство; під ногами – не килим від стіни до стіни, а ціла Австралія. Мандруєш собі, як циган, як Жан-Жак Русо. Нема в тебе ані боса, ані босихи. Ніхто не гнобить тебе, не придушує твою індивідуальність.

Хомине бажання було таке сильне, таке конкретне, таке цілеспрямоване, що одного дня сталося чудо. Дух переміг матерію. Ще хвилину тому Хома стояв у поїзді і мріяв, а тут відкрив очі – гульк – і побачив себе в буші.

Стер він навіяну сльозину з очей, та й почав життя заново, життя вільне, непримушене, без обов’язків і зобов’язань.

Минали місяці й роки, може, чоловік і до кінця віку свого жив би в цьому природному стані, коли б йому не стрілася особа, що була, так би мовити,