Пригоди. Подорожі. Фантастика - 81 - Леонід Миколайович Панасенко

— Пусте, — мовив Джюр Перера з повним ротом. — Зате щедро.

Худорлявий жував знехотя, аби підтримати компанію. Його увагу було сконцентровано на гостеві. Гора ескалопів тим часом швидко танула.

Коли гість підвівся з-за столу, він здавався удвоє гладшим, ніж був. Його добрі булькаті очі взялися вологою. Джюр із сумом подивився на недоїдений шмат м’яса та недопиту тіляшку вина, голосно гикнув.

— Хай вам чорт, — промовив невизначено. — Так наїстися. Ну, розповідайте.

— Гадаю, Джюре, що це краще показати, — сказав підводячись, худорлявий. — Ходімо.

Бетонні сходи в підвал аж гули під вагою Джюрового тіла. В підвалі смерділо. Джюр кривився, але мовчав. Худорлявий відчинив двері праворуч, із них війнуло сумішшю запахів стайні, свинарника і азотнотукового заводу. Джюр, переступивши поріг, спинився нерішуче. Посеред тісної кімнати, у кахляній лунці, стояв сферичний предмет до півтора метра в діаметрі, приплюснутий під власною вагою. Той предмет скидався на велетенський гриб-дощовик, у який зверху було встромлено скляний конус. Чоловік у халаті, все ще не кажучи ні слова, загріб з ящика відро дерті й сипнув її в конус. Ураз кругла поверхня здригнулась, як здригається шкіра в коня, в яку вп’явся ґедзь, узялася брижами й за мить оповилася смердючим газом, який сочився прямо із шкіри. Худорлявий клацнув пускачем — кімнату сповнило гудіння витяжки. Газ їдучими язиками поповз у розтруб під низькою стелею. Джюр, з полегкістю зітхнувши, підійшов ближче. Кулясте тіло було вкрите оболонкою, схожою на свинячу шкіру, тільки більш пористу і без щетини. Гість відзначив, що, по мірі того, як у скляному конусі меншало дерті, “дощовик” збільшувався в об’ємі. Перера не погидував ткнути пальцем у кулясте тіло і коли б зробив те потемки, то напевне подумав би, що наткнувся на круп великої тварини. Палець відчув живе тепло і пружність.

Третє відро корму худорлявий попрохав висипати Джюра, бо гриб так виріс, що господар уже не міг дотягнутися до країв конуса.

— Ви зачерпнули разом із дертю живу мишу, — голосно сказав Джюр, перекрикуючи гудіння витяжки.

— Висипайте, висипайте, — так же голосно відгукнувся чоловік у халаті. — Для Діка байдуже, що перетравлювати: стебла ліан, хітин комах чи живих ссавців. Аби предмети були органічного походження. Його шлунок — складна “біофабрика”, на якій сировина спочатку розкладається на компоненти, а потім уже ті компоненти у нових співвідношеннях надходять на м’ясоутворення. — Чоловік поблажливо поплескав долонею кулясту поверхню; на кахляну підлогу посипався порох.

— Що це з нього сиплеться? — поцікавився Джюр.

— Попіл: рештки неорганічних сполук, зайва клітковина і все те, що не може бути використане при побудові живої тканини.

По цих словах худорлявий узяв блискучий мачете, який лежав на ящику з дертю, і, розмахнувшись, рубонув тіло гриба — раз, другий, ніби кавун розрізав. Вирізав скибку кілограмів із двадцять вагою і тут же, загорнувши її в целофан, виніс у коридор.

Добрі волячі очі Джюра сповнилися жахом при виді метрової рани, з якої збігали тонкі цівки крові. Проте рана зменшувалася на очах. По кількох хвилинах вона й зовсім зникла; на шкірі якийсь час лишався рубець, а потім і він розсмоктався. По “операції” гриб зменшився в об’ємі.

— Регенерація, — пояснив чоловік у сірому. — Цей ген завдав нам найбільшого клопоту. Виростити потвору, — він кивнув на гриб, — було простіше, ніж надати їй властивостей швидко регенеруватись. Але стараннями Сема — а він у тонкощах генної інженерії куди більший спец, ніж у кулінарії — пощастило внести зміни в ті ділянки молекул ДНК м’язів і шкіри, які відповідають за регенерацію тканини.

Засмагле тлусте обличчя Перери раптом почало наливатися кров’ю.

— Послухайте! Виходить, ви нагодували мене м’ясом отого монстра! — в голосі велетня забриніла погроза.

— Нагодували, Джюре, не те слово, — незворушно відказав чоловік у сірому. — Почастували. Дікове м’ясо за смаковими якостями і поживністю перевищує кращі сорти свинини, яловичини та й будь-якої свійської і дикої тварини. Ходімо, покажу висновки спеціалістів.

Сусідню із сажем кімнату було заставлено новітнім біохімічним обладнанням. Чоловік у халаті витяг із бюро товсту теку, клацнув защіпками і поклав перед Джюром папушу грамот і актів експертиз. На деяких стояли герби наймогутніших м’ясних синдикатів.

— Тут грамоти на м’ясо нової породи свині, — нерозуміюче зауважив Джюр.

— А ви б хотіли, щоб, надсилаючи на експертизу м’ясо нашого Діка, ми приклали ще й біотехніану документацію? — іронічно мовив чоловік.

— То що передати Мартелю Таппінгеру? — запитав Перера, коли вони знову вийшли в коридор.

Худорлявий підійшов до морозильної установки і витяг звідти загорнуту в целофан брилу мерзлого м’яса.

— Оцей гостинець, — відказав він, — і додав. — Техніко-біологічну документацію ми передамо президентові компанії в обмін на документ, у якому значитиметься, що ми із Семом, а не він, є володарями цієї вілли і 2500 акрів землі.

— Жартуєте! — Лупаті очі Перери раптом недобре спалахнули.

— Анітрохи, Джюре. Чи знаєте ви, що собівартість кілограма цього поки що експериментального м’яса в сотню разів нижча за собівартість найдешевшої свинини? А уявіть господарство, в якому буде мільйон Діків, і прибутки від цього. Дещиці їх вистачить, щоб відлити нам із Семом золоті пам’ятники. А я не казав іще про мораль. В усьому світі щодень везуть на вбивство мільйони голів безвинних, лагідних і відданих людині тварин. Убивають, щоб їх м’ясом напхати животи двоногим, більшість із яких тільки й відрізняється від бідолашних жертв наявністю злості, пихи і зажерливості. Ми позбавимо людство цього гріха. У істоти, яку ми виростили, майже немає нервової системи. У Діка немає голови. Це скоріше “біологічна установка” для продукування натурального м’яса, у смакових якостях якого у вас, Джюре, здається, немає сумніву, — чоловік з усміхом глипнув на грубий живіт Перери.

Трава лежала при самій землі, і від того з вікон здавалося, що дме сильний вітер. Насправді ж, вийшовши на подвір’я, Перера і чоловік у сірому не відчули й подиху; траву прибив до землі учорашній мусон, який віяв з океану цілу добу. Ступаючи в незайману зелень, Перера запитав:

— Ви що, зовсім не виходите на подвір’я? Довкола жодного сліду.

— Нам не до прогулянок, — відказав чоловік, перекладаючи брилу м’яса на друге плече й підводячи очі. — Зверніть увагу, Джюре, на ту хмару.

Над стрілчатими вежами замку вився клубок рудих газів. Ті гази, як іржа; вкривали чисту блакить неба.

— То Дікова робота, — пояснив чоловік. — Ото й усі відходи виробництва… Хоча, певніше сказати: новий вид сировини. Ми пропускали ті гази через хроматограф — гамма азоторганічних сполук! Разом із цехами по виробництву Діків треба проектувати й азотнотукові заводи.

Підійшли до літака. Перера, перед тим як залізти в кабіну, спробував