Путівник по Галактиці для космотуристів - Дуглас Адамс
– Чому? – поцікавився Артур. – Може, поверхня була перенаселена чи надто забруднена?
– Не знаю, – відказав Зафод.– Може, під землею веселіше.
– Ти певен, що нам туди треба? – запитала Тріліан, вдивляючись у непроглядну темряву. – Один раз нам уже дали відкоша.
– Не хвилюйся, дівчинко. Усе живе населення цієї планети дорівнює нулю плюс нас четверо. Егей, землянине...
– Артур, – поправив Зафода Артур.
– Слухай-но, ти з роботом лишаєшся чергувати біля входу. Домовились?
– Та що ж нам тут оберігати? Адже ти сам щойно сказав, що, крім нас, тут немає ані душі.
– Звичайно! Просто для безпеки, Артуре!
– Твоєї чи моєї?
– Чудово, отже домовились. Тож бувай, нам час іти.
І Зафод пропхнувся у дірку. За ним рушили Тріліан і Форд.
– Сподіваюся, що нічого хорошого ви там не побачите, – сказав Артур.
– Аніскілечки не сумніваюсь, – запевнив його Марвін. Вони лишились удвох. Артур нервово ходив узад і вперед, аж доки збагнув, що могила кашалота не найкраще місце для прогулянок.
Марвін дивився на нього сумним поглядом, а потім вимкнувся.
Зафод простував коридором. Він страшенно хвилювався й намагався приховати це, прискорюючи ходу. Промінь ліхтарика ковзав по стінах, обкладених темною, холодною на дотик плиткою. Повітря було задушливе, мов у склепі.
– Я ж казав, що планета зовсім безлюдна, – сказав він, переступаючи через купи сміття.
Тунель нагадав Тріліан лондонську підземку, хоч, звичайно, підземка інколи прибиралася.
Через рівні проміжки на стінах виникали зображення простих геометричних фігур з яскравої мозаїки. Тріліан затрималась на мить, щоб роздивитись одну з них. Нічого не розібравши, вона гукнула Зафода.
– Як ти гадаєш, що це за незвичайні малюнки?
– Нічого особливого. Просто якісь малюнки, – відповів Зафод, не обертаючись.
Тріліан знизала плечима й поспішила слідом. Час від часу то з одного, то з другого боку коридора з’являлись двері. Вони вели у маленькі кімнати, напхані, як виявив Форд, старовинною обчислювальною технікою. В одну з таких комірчин він потягнув Зафода. Тріліан теж зайшла туди подивитися.
– Слухай-но, – звернувся Форд до Зафода, – ти й далі стверджуєш, що це – Магратея?
– Звичайно, – відповів Зафод, – ти ж сам чув голос на плівці.
– Припустимо. Але й досі ти не пояснив нам, яким чином ти її відшукав. Не по зоряному ж атласу!
– Усе значно простіше. Досить було покопатися в державному архіві, зробити кілька логічних висновків і мати трішки талану. Тільки й усього.
– А "Золоте Серце" ти викрав лише для того, щоб дістатися сюди?
– Я викрав корабель, щоб пошукати багато чого.
– Багато чого? – здивовано перепитав Форд. – Наприклад?
– Не знаю.
– Що?
– Я сказав, що не знаю, чого шукаю.
– Себто як?
– Тому що.., тому.., що мені інколи здається, якби я знав це точно, у мене б нічого не вийшло.
– Ти з глузду з’їхав?
– Не виключено, що з’їхав, – спокійно сказав Зафод. – Про себе я знаю не більше, ніж потрібно в даній ситуації. А дана ситуація не дуже для нас сприятлива.
Запала тиша. Форд занепокоєно позирав на Зафода.
– Послухай-но, старий, якщо ти збираєшся... – почав Форд.
– Постривай, – перебив його Зафод. – Я хочу тобі дещо сказати. Я роблю те, що мені хочеться робити. Закортіло мені чогось, і я зразу ж до діла. Захотів стати Президентом Галактики, і став. Захотів мати "Золоте Серце", і маю. Захотів знайти Магратею, і знайшов. Коли з багатьох варіантів я обираю один, він автоматично виявляється єдиним вірним. Це так само, що носити в кишені Всегалактичну кредитну картку, – тебе обслуговуватимуть будь-де. Але варто зупинитись і замислитись – навіщо мені це, як мені таке спало на думку – і зразу виникає незбориме бажання перестати думати взагалі. Як зараз, наприклад. Повір, мені нелегко говорити.
Зафод замовк. Тоді зморщив чого і продовжив.
– Сьогодні вночі я знову про це думав. Скидається, що по півголови в мене не працює, як слід. Ніби хтось користується моїм мозком. Обміркувавши усе разом, я дійшов висновку, що цей хтось відмежував частину мого мозку від мене самого. Цікаво, подумав я, чи існує спосіб перевірити ці здогади.
Я пішов у лабораторію й підключився до енцефалографа. Проробив усі можливі й неможливі медичні трюки з обома головами – усе те, що робили зі мною перед призначенням на посаду Президента. Анічогісінько. Принаймні, нічого нового. Тести показали, що я розумний, вразливий, безвідповідальний. Що на мене не можна покладатися і що я екстраверт. Ніяких аномалій. Тоді я почав вигадувати все нові й нові тести. Нічого. Я наклав результати досліджень однієї голови на результати другої. Знову нічого. Під кінець я справді мало не збожеволів. Перед сном я взяв енцефалограму і подивився на неї крізь зелений фільтр. Ти пам’ятаєш, Форде, у мене з дитинства пристрасть до зеленого кольору. Я завжди мріяв стати пілотом розвідувального космоплану.
Форд кивнув.
– І ось тоді я, нарешті, побачив, – сказав Зафод. – Побачив виразно. З середини обох півкуль було вирізано по секції: вони з’єднувались лише між собою. Якийсь покидьок обрізав усі синапси.
Форд заціпенів від жаху. Тріліан зблідла.
– Хтось зробив операцію? – прошепотів Форд.
– Еге ж.
– Ти не здогадуєшся, хто б це міг бути і чому він це зробив?
– Причина мені не відома. Проте я знаю, хто цей покидьок.
– Знаєш? Але звідки?
– Він залишив свої ініціали на обрізаних синапсах. Залишив навмисне, щоб я зміг їх прочитати.
Форда почала бити нервова лихоманка, тіло вкрилося ціпками.
– Ініціали? Випалені на синапсах?
– Точно.
– Чиї? Та говори ж, Христом-богом прошу!
Хвилину Зафод дивився на нього мовчки, потім одвів очі.
– 3. Б., – сказав він спокійно.
Цієї миті позад них із гуркотом упала сталева заслінка, закривши вихід до коридору. Кімната почала наповнюватись газом.
– Докажу потім, – устиг вимовити Зафод перш, ніж утратив свідомість.