Аеліта. Гіперболоїд інженера Гаріна - Олексій Миколайович Толстой

Гусєв звелів Іхоньці вкрасти ключі від ангара, де стояли крилаті човни. Він заліз туди з ліхтарем і всю ніч про-морочився з невеликим, мабуть, швидкохідним двокрилим човном. Механізм його був простий. Крихітний моторчик живили крупинки білого металу, що розпадався з величезною силою під дією електричної іскри. Електричну енергію апарат діставав під час польоту з повітря, бо Марс був вкритий електрикою високої напруги, — її посилали станції на полюсах. (Про це розповідала Аеліта).

Гусєв підтягнув човен до самісіньких воріт ангара. Ключ віддав Іхоньці. При потребі замок легко було зірвати рукою.

Потім він надумав взяти під контроль місто Соацеру. Іха навчила його з’єднувати туманне дзеркало. Цей здатний говорити екран у домі Тускуба можна було з’єднувати однобічно — так, щоб тебе не бачили й не чули.

Гусєв оглянув усе місто: площі, торгові вулиці, фабрики, робітничі селища. Дивне життя поставало і проходило перед ним у туманному дзеркалі.

Цегляні низькі зали фабрик, тьмяне світло крізь запорошені вікна. Похмурі, з порожніми запалими очима, зморшкуваті обличчя робітників. Верстати, які вічно, вічно рухалися, машини, сутулі постаті, чіткі рухи роботи, — понуре, безпросвітне мурашине життя.

Появлялися прямі, одноманітні вулиці робітничих кварталів, такі ж понурі постаті брели по них, похнюпивши голови. Тисячолітньою нудьгою віяло від тих цегляних, усіх як один, коридорів. Тут уже ні на що не сподівалися.

Появлялися центральні площі: уступчасті будинки, повзуча строката зелень, шибки, пронизані сонцем, ошатні жінки; серед вулиці — столики, вузькі вази, повні квітів; вируючий, гарно вбраний натовп, чорні халати чоловіків, фасади будинків — усе це відбивалося в паркетному зеленкуватому брукові. Низько пролітали золоті човни, ковзали тіні від їхніх крил, сміялися задерті обличчя, майоріли барвисті легкі шарфи…

У місті було подвійне життя. Гусєв усе це взяв до уваги. Як людина з великим досвідом — відчув, що, крім цих двох сторін, тут є ще й третя — підпільна. Справді, по багатих вулицях міста, в парках — скрізь вешталося багато неохайно вдягнених, виснажених молодих марсіан. Вешталися без діла, тримаючи руки в кишенях, поглядали навколо. Гусєв думав: «Еге, ці штуки ми теж бачили».

Іхонька все йому докладно пояснювала. На одне тільки не погоджувалася — з’єднати екран з Будинком Вищої ради інженерів.

Пойнята жахом, трясла рудим волоссям, згортала руки:

— Не просіть, мене, Сину Неба, краще вбийте мене, дорогий Сину Неба.

Якось, на чотирнадцятий день, уранці, Гусєв, як звичайно, сів у крісло, поклав на коліна цифрову дошку, смикнув за шнур.

У дзеркальній стіні виникла дивна картина, на центральній площі купками зібралися марсіани, заклопотано перешіптувалися. З бруку зникли столики, квіти, строкаті парасольки. З’явився загін солдатів, — ішли трикутником, як страшні ляльки з камінними обличчями. Далі — на торговій вулиці — натовп — усі кудись біжать, — бійка, якийсь марсіанин вилетів з бійки гвинтом на машинах-крилах. У парку — ті самі стривожені купки шептунів. На одній з фабрик — гомінкі юрми робітників, збуджені, похмурі, люті обличчя.

У місті, мабуть, сталася якась подія надзвичайної ваги. Гусєв тряс Іхоньку за плечі: «Що там?» Вона мовчала, дивилася матовими закоханими очима.

Місто охопила тривога. Бурмотіли, миготіли дзеркальні телефони. На вулицях, на площах, у парках перешіптувалися купки марсіан. Ждали подій, поглядали на небо. Казали, що десь горять склади сушеного кактуса. Опівдні в місті відкрили водопровідні крани і води в них не стало, проте ненадовго… Багато хто чув на південному заході далекий вибух. У будинках заклеювали шибки папірцями — хрест-навхрест.

Тривога ширилася з центру міста, з Будинку Вищої ради інженерів.

Говорили про те, що влада Тускуба похитнулася, про майбутні зміни.

Тривожне збудження прорізували, як іскра, чутки:

«Вночі погасне світло».

«Зупинять полярні станції».

«Зникне магнітне поле».

«У підвалах Будинку Вищої ради арештовано якихось осіб».

На околицях міста, на фабриках, у робітничих селищах, в громадських магазинах чутки ці сприймали інакше. Про причини їх виникнення тут, очевидно, знали більше. З тривожною зловтіхою говорили, що нібито підземні робітники підірвали гігантський цирк номер одинадцять, що агенти уряду скрізь шукають склади зброї, що Тускуб стягує війська в Соацеру.

До полудня майже скрізь припинили роботу. Збиралися великі юрби, ждали подій, поглядали на невідомо звідки прибулих багатозначних молодих неохайно вдягнених марсіан з руками в кишенях.

Опівдні над містом пролетіли урядові човни, і дощ білих листівок посипався з неба на вулиці.

Уряд застерігав населення від злісних чуток, — їх поширювали вороги народу. Мовилося, що влада ніколи ще не була така сильна і сповнена рішучості.

Місто принишкло, але ненадовго, і знову поповзли чутки — одна страшніша за іншу. Напевно знали тільки одне: сьогодні ввечері в Будинку Вищої ради інженерів буде вирішальна боротьба Тускуба з вождем робітничого населення Соацери — інженером Гором.

Надвечір юрби народу заповнили величезну площу перед Будинком Вищої ради. Солдати охороняли двері, сходи і дах. Холодний вітер нагнав туман, у мокрих хмарах червонуватим розпливчастим сяйвом погойдувалися ліхтарі. Невиразною пірамідою відходили в імлу похмурі стіни Будинку. Всі його вікна світилися.

Під важким склепінням, у круглому залі, на лавах амфітеатру сиділи члени Вищої ради. Обличчя у всіх були уважні й насторожені. В стіні, високо над підлогою, в гуманному дзеркалі швидко пропливали одна за одною картини міста — внутрішність фабрик, роздоріжжя, на яких у тумані перебігають постаті, обриси водяних цирків, електромагнітних веж, одноманітні порожні приміщення складів, що їх охороняють солдати. Екран безупинно з’єднувався з усіма контрольними дзеркалами міста. Ось появилася площа перед Будинком Вищої ради інженерів, — океан голів, укритий клоччям туману, широке сяйво ліхтарів. Склепіння зали наповнилися лиховісним ремством натовпу.

Тонкий свист одвернув увагу присутніх. Екран погас. Перед амфітеатром