Апгрейд для Всесвіту - Владислав Билінський

Дуже бадьорий вечір. Дим стовпом. Тебе люблять. Ти щаслива. Я радий.

У мене небезпечний настрій. Небезпечні передчуття. Небезпечна штука — любов. Димить і шкварчить підпаленим кимось ґнотом.

Ніч. Місяць. Погасли зорі.

Разом то разом. Хай буде що буде. Все буде добре. Все ще буде. Все буде неймовірно добре. Виросту — стану космонавтом. Мене зачнуть гарні люди, мене народять у гарній країні, мене навчать усьому хорошому. Виросту великим, поцілую ракету, полечу на Місяць. Там заспіваю свою пісню. Там посаджу сад. З ребра сотворю жінку. Щоби плоть від плоті. Щоб назавжди…

— Ти спиш? Ти спиш… І добре. Переспали — поспали. У розкішній рожевій кімнаті з мармуровими стінами, звідки не вийдеш просто так. Торкаючись одне одного… зрісшись сновидіннями… два в одному…

Важка бузкова завіса, й ані подиху, ані чхання в залі: безмовність, порожні ряди крісел. Ця вистава не потребує афіш, — усвідомлюю я, — це закрита вистава. Довго не змовкає третій, останній дзвінок. Повільно рухається завіса; оку відкривається ніч. Звучить срібний гонг. Зірниця розпорола пітьму. На галявині, на стежці зіштовхнулися дві тіні. Танцює мисливець, ніж у руці; дика кішка-життя пазуристою грудкою летить назустріч.

(Сон зачепив, утягнув, удавом вліз у пам’ять — обнімає, стискає, нашіптує. Чого сидиш сиднем? приєднуйся до славної п’єси! Давно-давно написано сценарій; ім’я драматурга забуто; актори… а хто вони, актори? чиї душі приміряють за лаштунками?)

Гірська стежка, рудий світанок під зеленим небом. Кров на східцях храму — пам’ять про нічну подію. Рана під лівою ключицею глибока, вона кровоточить, і ще не встигла охолонути моя сьогоднішня жертва: вбитий у сутичці звір. Нагору, до вівтаря!

Світіння встає над сходом. У блиску сонця, що розгоряється, на мить народжується міраж: висячий сад, який пливе в синяві, там, де немає нічого, — у височині, над горою, у хмарах. Я встигаю помітити, як пробує лапою небесну твердь дика кішка, хиже життя, як, завмерши, недовірливо вслухається вона в шелестіння саду, а потім сліпуча колісниця сходу розвертається в мій бік, міраж зникає — і тільки тоді я розумію, що то не міраж.

(Сон, як і життя, — гра богів. Я їм не вірю і не вірю в них: які ще боги в наш час? — Твоя правда! ніяких! О часи, о боги! — зітхає драматург).

От я їй усе це і розповіла. А хіба не треба було? Щоби пацанку без її відома підстилкою зробили? Котяра — він такий. Почухає — забуде.

Вона посміхатися перестала. Шкода, каже, що в котів роги не ростуть.

Дійшло до мене. Регочуся. На оленя він не подібний, — говорить Діана, — але ми що-небудь вигадаємо, правда?

Я падаю від сміху. Вона зітхає. Поворожи мені на завтра, — просить.

Я долоньку її у руки взяла — й сміятися одразу перестала.

А їй і горя мало. Жартує: я тисячу років простояла байдужа, хочеться хоч день-два пожити по-людськи. Запиши, каже, телефон Артемця. Через нього я на Котяру вийду, та й його самого заодно перевірю: чи ворушиться ще душа у тілі.

Хотіла їй хрестика дати — не взяла вона хрестика.

Наступного ранку знову розбудив мене собака-телефон.

— Вирахував! — кричить у трубку Паштет. — Знаєш, хто вона?

— Хто — вона?

— Твоя вчорашня?

— А… ні, не знаю. І не цікавлюся. Бабки взяв — і по всьому.

— Ти телик дивишся?

— Та ну його. Все одно придурок…

— Ні, та ти в натурі придурок. Як ти живеш? Звідки що знаєш? Там учора тітку одну показували… в музеї історій…

— Ну?

— Розумієш, вона — статуя…

Обкурився Пашка. Глюки лоба гризуть. З ним буває.

— Ага, розумію. Статуя вона. Далі.

— Що — далі?

— На хрін мені твоя статуя?

— Та це ж вона! Та, що зникла!..

— Слухай, я ще спав, а тут ти з музеями. Не шурхай, про справу кажи.

— Крапля в краплю вона! — кричить. — Морда, фігура… Розумієш, вона ожила! Там охоронець стирчав, зараз він у дурці сидить, каже — сам бачив, як ця Артамониха з місця зрушилася, з постаменту злізла — і пішла, пішла…

— Усе, Паштете, більше ні слова! Чаша моя преповнилася. Зара сам зрушуся і з постаменту злізу. Ти про що, взагалі, кажеш? Ти хоч розумієш, що язиком обертаєш? Охоронець в дурці, Артамониха пішла… Ти все сказав?

— Нє, — згадує він, — її інакше звали. По-грецьки якось. Артаманда… Артамінда…

— Артеміда? — здогадуюся. Паштет захоплено:

— Ну ти й пеньок! Завжди все знаєш!

— Богів треба знати в обличчя, — посміхаюся я в трубку. І зненацька замовкаю. Він ще щось каже. Я не слухаю. Не до нього.

Книжка в мене була — груба, з ілюстраціями…

— Ти не спиш? Не спиш… Ти знову? Знов! Добре, все,