Останній неандерталець - Михайло Миколайович Грешнов

Ні, не спить. Умирає в палаті Брайнін, людина, яка прочинила двері у Всесвіт, прийшла на допомогу людям далекої планети. Вмирає і жде. Кожна мить для нього — нестерпні муки: удар був смертельний.

Дві години.

Десять хвилин на третю. Валентин поклав руку на білий важіль. Важіль посунувся, — ну, до кінця!

Звичне падіння безодні, вибух світлових променів, і — скільки облич, скільки піднятих рук! Здається, чути, як люди вигукують: перемога!

А ось гірський масив. І тут люди. Але чому вони подають якісь застережливі знаки?..

— Валентине Петровичу! — Це за дверима кричить Ольга Федорівна. — Швидше!

Валентин підхоплюється з стільця.

— Вас!.. — Ольга не може стримати сліз.

Валентин вибігає з будиночка. Навколо ніч, і тільки одне вікно світиться вдалині. Це в палаті Брайніна. Валентин біжить через подвір’я, перечеплюється на східцях:

— Євграфе Федоровичу!

Назустріч з білої подушки погляд: що?..

— Перемога! — кричить Валентин. — Вони перемогли!

Хапає худу руку, припадає до неї губами. У Валентина більше ніж радість: рука останнім зусиллям тягнеться до його голови, пестить. І за цю мить Валентин ладен віддати усі прожиті вісімнадцять років.

Кімнату на мить осяває синя блискавка. З рук Ольги падає склянка з водою.

Валентин не вимкнув апарат.

Удвох вони заходять до лабораторії. Бачать щит, котрий повис на дротах, схилені на пульт мертві білі циферблати.

Але тека з кресленнями і формулами у Валентинових руках. І попереду ціле життя. Люди прийдуть до тебе, Голубинко!

Хроніка про прихідців

Коли я увійшов до кабінету редактора, — видовженої сплющеної дев’ятнадцятьма поверхами кімнати, — то вже знав, що нічого доброго чекати не доведеться. Редактор сам викликав мене по телефону; так він робив із молодими співробітниками, коли досвідченіші були зайняті.

Привітавшись, я тупцював біля дверей і не наважувався спитати, чого мене викликано. Редактор не підводив очей від паперів, вигляд у нього був похмурий. “Зараз вліпить догану”,— подумки вирішив я; чомусь здалося, що гірше догани нічого бути не може. День починався кепсько.

— Ви? — неголосно спитав редактор, про щось розмірковуючи; ім’я моє він, звичайно, знав.

— Так… — відповів я, цілковито переконавшись, що догани не минути. От тільки — за що?

— Напишіть про лінії Вандервельде, — сказав редактор, відірвавшись нарешті від паперів.

— Про лінії? — перепитав я, бо відчув себе кроликом, котрого збираються засмажити.

Історія з лініями щойно відшуміла на Землі і справила враження землетрусу. Астрономи й досі розводять руками: “Хіба можна було таке припустити?” Космонавти присоромлені: вони більше за всіх вірили в братів по розуму. А філософи — на те вони й філософи, щоб узагальнювати все, що робиться в світі, — кажуть глибокодумно і коротко: “Буває…” І от — треба писати про лінії.

— Але… — я вдався до незаперечного доказу. — Про них написано усе!

Про лінії справді було написано все — від вуличних пісеньок до наукових трактатів.

— Знаю! — редактор і бровою не ворухнув на мій рішучий випад. — Однак я не бачив статті, — провадив далі,— яку можна було б беззастережно надрукувати в дитячому журналі. Без знаків оклику і математичних викладок. От і зробіть таку статтю-хроніку.

Це полегшувало завдання. Я відчув, що спливаю на поверхню: уявна догана, ніби грузило, відчепилася від моїх ніг.

— І, будь ласка, без фантастики, — попередив редактор. — Борони вас боже від цього захоплення! Життя, знаєте… — Редактор любив погомоніти про життя: йому виповнилося п’ятдесят два, а кожний вік має схильність до своїх тем. — Словом, життя обходиться без фантастики, — підсумував він. — У цьому нас переконали ті самі лінії.

З кабінету я пішов, давши згоду на статтю, але не маючи ніякого бажання писати про нещасні лінії.

Через п’ять днів я знову був у редактора і хвилювався не менше, ніж раніше.

— Та-ак… — казав шеф, гортаючи мою статтю. — Тут, — помітив він червоним олівцем, — треба скреслити діалог. І тут необхідне скорочення.

Редактор для нас, молодих журналістів, був справжнім богом. Не нами і не нашими бажаннями робляться статті. Вони виходять такими, якими їх робить редактор та його невтомний олівець. Якщо він казав, що треба зняти діалог, — отже, треба. Я спостерігав, як він супить брови в тому чи іншому місці статті, мружить очі чи починає терти підборіддя. Всі ці ознаки були нам добре відомі, але не варто про них говорити, бо вони не стосуються ліній Вандервельде…

Отак, — редактор по рядках, а я по його обличчю, — ми разом прочитали статтю до кінця. Редактор ще раз глянув на заголовок, віялом розкинув аркуші.

— Тверезо, — схвалив він. — Майже протокольно. Піде у десятий номер “Лунника”.

“Лунник” — юнацький журнал, на зразок колишнього “Ют”. Та ось і сама стаття.

Все почалося з того, що працівники двох обсерваторій, Бюраканської та Пулковської, помітили в небі яскравий спалах. Це не могло бути надновою зіркою чи метеоритом.

Спалах з’явився в Кассіопеї, тривав двадцять чотири секунди і був схожий на смолоскип. Електрографи й терморефлектори фіксували небесний вогонь, а люди хвилювалися:

— Атомний вибух?

— Уламок антиматерії?

Депеші полетіли до інших обсерваторій: увага всіх спостерігачів!

І хоч небо знову потемнішало, тисячі очей звернулися до Кассіопеї: працювали прилади, працювала думка.

Перші заговорили спектрографи: спалах показав згорання тугоплавких металів — нікелю й титану. Термографи підтвердили теплий вибух. Був це вибух антиречовини чи звичайної матерії? Думки в обсерваторіях розділилися: і те, й інше дало б однакові наслідки. Суперечка набула характеру бездоказового і, певно, кінчилася б нічим, якби не з’явилися лінії.

Побачив їх Ауро Вандервельде, з Маунт-Вільсона. Діставши повідомлення з