Космiчний Гольфстрiм - Василь Павлович Бережний
- Розумiю, - замислено сказав Нескуба. - До того ж i простору там, унизу, одразу не буде. Так, так, не дивуйся. Довший час доведеться тулитися в санiтарних палатках.
- Карантин? Скiльки ж вiн триватиме?
- Доки не будуть виявленi усi шкiдливi фактори середовища. Сама розумiєш...
Довго мовчали. Гордiй поклав їй руку на плече, заговорив тихо, упiвголоса, неначе розкривав їй секрет.
- Ну, скажи, що то за життя без великої мети? По-моєму, кожен, хто мислить, мусить поставити перед собою надзавдання. Iнакше...
- А ти поставив? - перебила Еола.
- Так, я хочу здiйснити зворотний рейс на Землю. Еола здригнулася.
- На Землю? - прошепотiла враз пересохлими губами. - Опам'ятайся, це неможливо! Ну, пригадай собi, як ми потрапили сюди... Повернутися на Землю... Це прекрасна мрiя, може, колись, у далекому майбутньому нашi нащадки... А тепер - це безумство, зрозумiй, Гордiю... I вже ж були суперечки, усi ж висловились проти... Голос її лунав то високо, гучно, то знижувався до шепоту. Кiлька разiв притуляла до рота тюбик з водою.
- Опанувати нову планету - ось наше надзавдання.
- А я сподiвався, що ти... пiдтримаєш... - Нескуба подивився їй у вiчi. - Досi ми були солiдарними...
Еолу обсипало жаром. Те, що замислив цей упертий чоловiк, було абсолютно нездiйсненним, означало його загибель, - то навiщо ж... який сенс?
- А ти все зважив? Усе продумав?
- Ми з тобою ще молодi, - заговорив розважливо Нескуба. - Часу вистачить. А сповiстити на Землю про нашi вiдкриття - це завдання iсторичної ваги, наш святий обов'язок. От зберемо всю можливу iнформацiю про Гантелю, плескате сонце...
- Слухай, а це не втеча? Тут буде страшенно важко, небезпечно, а ти...
Нескуба зiтхнув.
- Невже ти хоч на мить могла припустити, що я вiзьму та й утечу вiд свого колективу? Залишу друзiв, товаришiв напризволяще, перед невiдомiстю? Гай, гай, Еоло... - Поплескав її по плечу. - Не треба так погано думати про свого чоловiка. Доки наша колонiя не вкорiниться на Гантелi, доки не запрацює автономний, незалежний од "Вiкiнга" механiзм життя, - доти я буду разом з усiма. А коли без моєї допомоги зможуть обiйтися, отодi вже матиму моральне право повести "Вiкiнг" у далекий рейс.
На вiдмiну вiд Еоли, вiн увесь час говорив тихо, здавалося, навiть спокiйно, але в голосi була така несхитна воля, така рiшучiсть, переконанiсть, що Еола зрозумiла: усе давно обмiрковано, зважено, i нiякi умовляння тут не допоможуть. Проте не хотiла вiдступати, в неї був ще один аргумент...
- Я тобi ще не казала: я стану матiр'ю.
Гордiй мiцно обняв її i, цiлуючи в щоки, губи, очi, приговорював:
- Ось тобi, ось тобi - за те, що мовчала!
Еола почервонiла, як троянда. Ну, тепер Гордiй залишиться тут, її славетний, любий Гордiй...
- Ох, як це здорово! - вигукнув, i в Еоли радiсно тенькнуло серце: лишиться! - Чудово! - Нас у кораблi буде троє! Уявляєш? Утрьох прилетимо на Землю!
Розчарована Еола похнюпилась, тяжко зiтхнула.
- Нi, Гордiю, я не хочу, щоб мiй син народився у невагомостi. Небезпечно, ти ж знаєш.
Її обличчя потемнiло, губи склалися в рiвну лiнiю i вiд того здавалися тоншими, анiж були насправдi.
- Ну, заспокойся, - сказав лагiдно i заглянув у вiчi. - Вiн може народитися i на Гантелi, а що? Пiдождемо, доки перший гантелянин зiпнеться на ноги...
"Усе-таки в чоловiкiв черствi серця... - думала Еола. - Навiть дитина... Про майбутнього сина говорить, як про стороннього, - перший гантелянин... Вигадав слiвце... А це ж твоє рiдне, це iскринка нашого життя передалася в естафетi поколiнь... I що ж - хiба на цьому наш обов'язок скiнчився? Треба ж виплекати, вiдстояти цю пелюсточку, щоб не загинула в суворих, може, навiть ворожих обставинах... Вiн, звичайно, скаже: у кожного своя логiка. Це так, у кожного своя... Але ж правда, iстина - одна?"
- Ну зрозумiй же, Еоло, чуєш? Ятрить менi серце Земля, рiдний край...
- А менi, гадаєш, не ятрить?
Губи її затiпались, Еола не стрималась i заплакала. Сльози роїлись бiля очей, а коли жiнка стрiпувала вiями - вiдпливали у простiр, огинаючи Еолину голову по елiптичних орбiтах.
- Оцього ще бракувало: перетворити каюту на акварiум! - спробував пожартувати Нескуба. Та дружина жарту не сприйняла, блискучi кульки вiдскакували вiд очей ще iнтенсивнiше. Тодi вiн похмуро сказав: - Ну, от що, нехай буде по-твоєму - сам я не полечу. Якщо ти не передумаєш i нiхто iнший не пiдтримає мене - стану гантелянином. Крапка. Сам не впораюсь. Та й психологiчно... не витримаю. Але...
- Що? - Еола нетерпляче змахнула рукою, вiдганяючи краплини з-перед очей.
- ...Але я все-таки сподiваюсь, що ти передумаєш. В кожному разi, переконуватиму, - а раптом прозрiєш, уперта гантелянка?
На заплаканому обличчi в неї проступила якась нiякова, несмiлива посмiшка.
14
Не один десяток виткiв зробив навколо Гантелi "Вiкiнг", доки на поверхню планети було спущено важку технiку, легке спорядження, рiзноманiтнi припаси, електронних роботiв - Самсона i Далiлу, а слiдом i весь екiпаж. На борту корабля-супутника залишалось тiльки двоє: капiтан Нескуба i астроном Лойо Майо.
Капiтан майже не вiдходив вiд пульта, а "фанатик науки" не вiдривався вiд телескопа. Нескуба не мав намiру турбувати його, пам'ятаючи астрономову пристрасть до вивчення тутешнього "поясу життя". Неску-бинi очi пильнували Гантелю, астрономовi - чорний простiр, нерiвномiрно поцяткований зорями. Дiлянку неба, затулену пиловою хмарою, Лойо Майо фотографував у рiзних фiльтрах. Iнколи, одержавши цiкавий знiмок, вiн поривався побiгти до Нескуби, подiлитися новиною, але передумував. Та й вiльного часу - так вiн вважав - не було й митi. Годинами марудився бiля телескопа-спектрометра, поставивши собi завдання "розширити дiапазон" iнструмента. А вже коли вiн поставить завдання, визначить мету, то добиватиметься свого, що б там не було, всю свою енергiю до найменшої краплинки спрямує на здiйснення задуманого. Воiстину дивовижна iстота людина: сама на себе плете сiтi! Виборсається з однiєї - одразу ж береться за другу.
Нескуба сидiв перед великим оком оглядового екрана, обiпершись об спинку крiсла i закинувши ногу на ногу. На екранi купчились знайомi лиця товаришiв, а вiн ловив себе на
