Українська література » Фантастика » Архiтектурна фантазiя - Василь Павлович Бережний

Архiтектурна фантазiя - Василь Павлович Бережний

Архiтектурна фантазiя - Василь Павлович Бережний
Сторінок:11
Додано:28-08-2023, 06:09
0 0
Голосов: 0

Повість "Архітектурна фантазія" входить в збірку "Лабіринт".
Це продовження повісті "Археоскрипт".


Краткое содержание произведения (открыв спойлер, - пеняйте только на себя!)
В продолжении «Археоскрипта» – небольшой повести Василия Бережного «Архитектурная фантазия» (Архітектурна фантазія, 1981) – действие происходит спустя несколько тысячелетий после прилета Туо на Землю. Его потомки, теперь на космическом корабле, прилетают на Землю. Один из филиалианцев по имени Тао спускается на поверхность планеты и знакомится с земной девушкой Христиной, которая показывает ему достижения земной цивилизации. В частности это касается грандиозного архитектурного комплекса – города, в котором живут три миллиарда человек, расположенного во льдах Антарктиды. Правда на фоне всеобщего благоденствия проглядывает тенденция к перерождению человечества в подобие оранжерейной цивилизации, не знающей горя и бед уже многие и многие века.

© Виталий Карацупа, 2004-2009


Читаємо онлайн Архiтектурна фантазiя - Василь Павлович Бережний
Бережной Василий Павлович
Архiтектурна фантазiя (на украинском языке)

Василь Бережний

Архiтектурна фантазiя

Стерничий з нетерпiнням чекав, коли нарештi з'явиться цей загайний Тао. Не вiдривав очей вiд екрана, стежачи за кожним його рухом з того моменту, як розвiдник причалив i перейшов на борт корабля. Ох i повiльно ж вiн скидає захисну спецiвку! Нарештi тупає осьовим тунелем... Звичайно, Стерничий вiддавав йому тiльки частину своєї уваги i мозкової енергiї. Одночасно стежив за показаннями численних приладiв, за рухом рiзноколiрних змiйок осцилографiв, обмiрковував третiй, завершальний, роздiл теоретичної розробки "Нова стереометрiя космiчного простору", прагнучи формулами пробитися на кривизну дев'ятого порядку. Формули виходили занадто громiздкi, кривизна не давалася, вислизала, i це також нервувало.

Нарештi пневматичнi присоски на черевиках Тао зачмокали в рубцi Стерничого. Не припиняючи писати формулу, вчений стрiпнув порiдiлим волоссям:

- Вашi повiдомлення, Тао... Пояснiть, що сталося?

- Можу ще раз повторити: я не помiтив жодного мiста.

- Отже, ви вважаєте, що людство загинуло? "Хитрющий старий, - подумав Тао, - потiм скаже

Старшiй Матерi: поверховiсть спостережень, поспiшливiсть висновкiв. Сидiв би в своєму Центрi Наук та виводив формули, так пi, потягло в мандрiвку..."

"Формула вийшла цiкава, але не симетрична, - думав тим часом учений. А ще ж треба ввести спiввiдношення невизначеностi..."

- Загинуло людство? Нi, я цього не стверджую, шановний Стерничий. Я сказав про мiста...

- Так. Але це ж неймовiрно. Ми знаємо, що головною прикметою Землi були мiста. I ось їх немає, зникли. Спустошень ви не зафiксували. Може, процес техногенезу знищив своє творiння - людську цивiлiзацiю? - Стерничий одiрвав очi вiд формули, поглянув на стрункого хлопця. - Що ж ви пропонуєте?

- Я хотiв би спуститися на поверхню планети, щоб там, на днi повiтряного океану, безпосередньо...

- На днi океану... Так. Одразу видно, що ви поет, юначе. Гаразд, вiдпочиньте, а я тим часом обмiркую план дослiджень. А тодi - що скаже Мати.

"От уже сухар, - незлобливо думав Тао, прямуючи до своєї кабiни. - Мати поцiкавилася б враженнями, а вiн... Чи, може, вченi-адмiнiстратори i мусять бути саме такими? Прикмета Землi... Який кентавр її закреслив? Адже у хронiцi мого далекого пращура Туо змальовано велетенську мозаїку гамiрливих мiст*. I от маєш... Невже й наша експедицiя невдала? А я ж мрiяв..."

______________ * Див. повiсть автора "Археоскрипт".

Юний Тао належав до поколiння романтикiв, що рвалося в космос заради нових вражень, мрiяло про зустрiч з людьми - їхнiми далекими родичами. От i спорядили експедицiю, вiн довго лiтав над континентами, i Земля, їхня пращурка, хлюпнула таке розмаїття фарб... Зелений i синiй океани... Очi вiдбирає... А як же там, на поверхнi?

Хлопець довго не мiг склепити очей, груди йому розпирало i радiсне, i журливе вiдчуття. Якщо земляни загинули, Фiлiя лишилась сиротою... Самiтною сиротою на весь бездонний космос... Адже нiде, в жоднiй Зорянiй системi ще не вiдкрито життя. Та не може такого бути, щоб людство зникло! Хiба Природа виплекала мислячий розум для того, щоб знищити? Вони марили Землею - своєю праматiр'ю, звiдки вилетiли космонавти, що осiли на Фiлiї...

Тао довго перевертався на тоненькому матрацику, слабенька гравiтацiя корабля не втримала, вiн поплив угору i стукнувся об стелю. Пiсля цього лежав не ворушачись, пригадував тисячолiтнi манускрипти, якi розповiдали про Землю, про полiт легендарного Туо, що повернувся на Фiлiю iз земною дiвчиною. Вiн невдовзi загинув, удосконалюючи апарат, але встиг написати, хоч i не повний, звiт про свою мандрiвку. Тао пригадує - там iшлося про гострi суперечностi, що роздирали тодiшнє людство. Ядерна вiйна? Самознищення? В такому разi планета була б спустошена, обвуглена пiсля атомних пожеж, а вона квiтує! Навiть тiєї пустелi, про яку згадував Туо в своєму звiтi, тепер немає. Сам бачив - океан зеленi! Щось тут не те...

Крiзь плетиво думок пробивалося iнтуїтивне передчуття якихось подiй, але зосередитись на цьому Тао не мiг - сон уже оповивав мозок.

Щойно пройшов дощ, виглянуло Сонце, i мiрiади краплинок - на листi, на червонобоких яблуках, на гiллi - спалахнули гострим блиском. Тао стояв, як заворожений, тiльки примружував очi. Сонячне свiтло дробилось на рiзнобарвнi осколки, мiнилося, переливалося вiдтiнками од фiалкового до золотого. На Фiлiї обмаль води, дощiв не буває, лише туман, а тут вiн щойно був свiдком прекрасного видовища - на цей густий i, здавалося, безконечний сад в якомусь шаленствi ринула вода! Срiблястi цiвки лопотiли в кронах дерев, розбивалися на бризки, шмагали його по шолому, по плечах. А гуркоти грому! Ще й досi у вухах... Яка тут буйна природа! Диво, та й годi.

Тао довгенько бродив по росянiй травi - на нiй також зблискували бiсеринки, i вже хотiв зв'язатися iз Стерничим, висмикнувши антену з портативного передавача, що висiв у нього через плече, коли раптом побачив людину. Все тiло його наче пронизало струмом, хлопець закляк, остовпiв, навiть руки не опустив, так i тримався за металевий гудзичок штиря. Людина, та ще й дiвчина! Тенькнуло серце, защемiло в захватi. Не зводив очей з її постатi, стежив за кожним її рухом - як вона ставала навшпиньки, i коротенька спiдничка ще бiльше оголювала її гарнi ноги, як пiдносила руку i зривала яблука, дивився не так, як зачаєний мисливець, а як художник - на прекрасне творiння. Не дiвчина, а музика, пiсня! Учадiв хлопець як стiй. Якби в цей момент був тут Стерничий, то обов'язково поiронiзував би з його кумедної пози. Але Стерничий - старший чоловiк, а молодi властиве захоплення.

Дiвчина, певне, вiдчула його погляд i рвучко обернулася. О, сили космосу, як вона глянула на нього! В очах змигнув острах, але тiльки на мить, дивилася зухвало, з викликом. Брови їй скинулися вгору, дiвчина обурено i водночас насмiшкувато вигукнула:

- А це що за потороча?

Раптом, помiтивши, що вiн тримається за антену, кинулась, як пантера, i, муркнувши "Ага...", шарпнула передавача, i, розмахнувшись, брязнула об дерево. Знiвечений, побитий апарат жбурнула в гущавину. Тао тiльки клiпав очима.

- Ось тобi, щоб знав, як стежити!

Стиснула кулачки i дихала так, що тремтiли нiздрi, - ану, мовляв, пiдступи.

- Чого ж мовчиш? Соромно?

Ошелешений Тао вiдчув, що задихається в своєму захисному балахонi. Забувши про iнструкцiю, суворi правила поведiнки зореплавця, сiпнув блискавку i миттю вивiльнився з комбiнезона. Запашне, терпке повiтря, це очищене фiльтром, забило йому

Відгуки про книгу Архiтектурна фантазiя - Василь Павлович Бережний (0)
Ваше ім'я:
Ваш E-Mail: