Екст - Геннадій Обушній

— Угу, а я вже подумував про те, що можна було б піти додому, використовуючи техніку людей. Нам треба витягувати Лео. Невідомо, скільки часу він ще протримається. Та й 400 років перельоту ми якось витримаємо. Більше тримаємося. Але куди нам повертатися, сестричко? Чи вцілів наш дім і чи зможуть там підняти Лео?

— Навряд, як це не сумно. За весь час я жодного разу нічого не чула. На жодному рівні. Відчуття таке, що колишнє розумне життя загинуло скрізь. Але дальність наших приймачів тільки 50 парсеків і, можливо, ми просто не чуємо.

— А як можна підвищити чутливість?

— Для другого й наступних рівнів тільки з використанням технологій Батьківщини.

Для першого рівня, який вдома використовується вкрай рідко, теоретично можна виготовити підсилювачі тут, земна технологія вже дозволяє. Але в супермаркеті такі речі не купити. Потрібно робити замовлення, платити гроші й отримувати. Хвостатий, у тебе є гроші й паспорт? А гроші потрібні чималі. Тієї дрібниці, що у нас є, не вистачить.

— А паспорт навіщо?

— А як ти отримаєш готовий виріб? Зараз такі закони.

— Якось усе складно. Шато, ти ж любиш місцеві бойовики? Там усе розписано, як обходити закони. І в кримінальних колах у тебе є зв’язки. Давай поміркуємо.

Довго чи коротко, але Семмі зміг через інтернет відкрити анонімний банківський рахунок. Потім так само анонімно виставив на Сотбіс кілька старих китайських порцелянових дрібничок зі сховища Кет. Незабаром на рахунку була пристойна сума, чим Семмі дуже пишався. Кет спостерігала за цим з певною іронією.

— Семмі, люди борються з тероризмом і посилюють банківські правила. Скоро офшорів і анонімних рахунків може не залишитися. Тоді плакали твої грошики.

— Дорога шпигунко, ти мені заздриш, чи маєш запасний план?

— Маю, дорогоцінний мій. Треба придумати, як роздобути якесь пристойне громадянство.

— Навіщо?

— Бо треба.

На черговій гонці стрітрейсерів переговорила зі своїми друзями і дізналася, як швидко й безпечно зробити паспорт у будь-якій країні, і хто може допомогти.

Свіжий день, рання осінь. У пристойний швейцарський банк увійшла добре вдягнена піддана Британії і відкрила цілком легальний нерезидентний рахунок. Кет віталася з усіма за руку, мило посміхалася, пила каву й зачарувала весь менеджмент банку. На питання, чим леді займається, відповіла, що займається підводною археологією.

— О, леді шукає галеони?

— Чому б і ні! Треба ж якось боротися з нудьгою!

Знайти невеликий галеон проблем не було. Кет знову з’явилася в банку, і правила фінансового моніторингу не встояли перед тонною золота. На рахунку з’явилися гроші. Через інтернет Семмі замовив окремі блоки підсилювачів у Японії та Німеччині, фірми виконали замовлення на малозрозумілу апаратуру, а Кет спокійно її отримала. Підсилювачі підключили й дальність зв’язку збільшилася до 2 мегапарсеків, впевнено дістаючи до Батьківщини. Однак перший рівень, як і раніше, був порожній. Повертатися, схоже, було нікуди. Але вони набули досвіду співпраці з земною промисловістю, що теж непогано.

А Вулик вивчав Альфу без поспіху, дуже обережно й гранично секретно. Змонтована база вивчала в першу чергу мікробіологію. Місцеву флору і фауну возили на Бету і Марс, сумісність земних зразків вивчали на Альфі. Паралельно жила і розвивалася Республіка Марс.

У той же час відносини Вулика з земною владою псувалися. До того ж багаторічні сепаратні спроби кількох країн створити гравіпривід почали приносити результати. Скоро цю перевагу Вулик втратить. Закономірно, бо на вирішення проблеми були кинуті величезні ресурси. На щастя для Вулика це були засекречені кожною країною дослідження. Всі держави прагнули випередити інших й отримати стратегічну перевагу.

У 2031 році у двох основних політичних гравців визріло рішення про відправку військового патруля до Марсу. Офіційно для вирішення по суті спірних питань у справі «LE». Відправили два звичайних шаттли з експериментальними гравіприводами і зі змішаною російсько-американською командою. Для можливого залякування негласно взяли чотири боєголовки.

Кет і Семмі відразу виявили наявність ядерної зброї в експедиції. Особливо не переживали, карибська криза навчила. Проте втручання не знадобилось. Вулик зустрів патруль на півдорозі і зажадав від імені Республіки Марс огляду шаттлів. Командири, звісно, відмовилися. Але і самогубцями не стали, не запустили зброю в бік Марса й не активували самоліквідацію на місці. Відправили запит на Землю й отримали дозвіл повернутися.

Марсіани допомогли розвернути шаттли й розігнали до потрібної швидкості. Від пропозиції залишитися в Республіці Марс відмовилися всі шістнадцять членів команди. Але через рік п’ятеро, звільнившись зі своїх армій, прийшли до консульств Республіки. Трьох американців узяли. Цей інцидент за домовленістю сторін не отримав ніякого розголосу.

Йшов час, наповнений подіями. Але головне для Кет і Семмі питання залишалося без відповіді: що робити далі? Рішення залежало не від них. Рішення залежало від намірів Вулика, які досі залишалися неясними.

Але все незрозуміле має свій кінець. Одного разу Кет і Семмі проаналізували Регламент Республіки і співставили з конституціями основних держав Землі. Відразу ж стало зрозуміло, що принципи життя соціумів Землі й Марса несумісні. Точніше, для основної маси населення Землі принципи Марса зрозумілі й прийнятні, але для владного крихітного прошарку вони смертельні. Але цей прошарок контролює практично все.

Кет і Семмі дійшли логічного висновку: мирне співіснування двох настільки різнорідних систем неможливе; воювати з Землею марсіяни не хочуть, та й не зможуть; отже, марсіяни рано чи пізно підуть з Сонячної системи. Усі факти підтверджують такий висновок. До того ж, Вулик здобув другу стратегічну перевагу — кораблі серії М. Розробка тримається в найсуворішій таємниці й одночасно ретельно вивчається Альфа. Отже, це і є новий дім. Крапка.

Привід для Кет

— Малюче, за останні роки у мене з’явилося якесь нове відчуття. Найімовірніше, це почуття неповноцінності. Прикро, що я, продукт могутньої цивілізації, старшої за земну на мільйони років, не можу наздогнати місцеву машинку. Відчуваю себе старою тупою черепашкою.

— Люба моя черепашко! Як кажуть, усе буває, і все проходить. Пройде і твоя неповноцінність. Обіцяю.

— Як?

— Не поспішай. За пару днів дізнаєшся.

— Не питай, будь терплячою.

За два дні.

— Леді, чи готові ви вислухати деякі міркування вашого відданого шанувальника?

— Кошлатий, та ти просто садист. Хіба можна п’ятдесят годин мордувати невідомістю жінку, хай і літню?

— Не п’ятдесят, а сорок вісім. Ти зовсім рахувати розучилася, дівчинко?

— У мене нечітка логіка. Зовсім забув? А за дівчинку дякую.

— Останнє слово чомусь завжди за тобою. Тепер серйозно. Ось тут інформація про всіх підрядників Вулика, що мають відношення