Замах на Селену - Олександр Бугай

Люди привикли до трагедії братовбивства і вважають, що, напевно, так було і треба… Люди до всього з часом звикають.

А опісля, щоб заспокоїти власне сумління, завжди знаходять виправдання: те, що сталося, уже сталося і назад не повернеш. А на цей раз? Чи знайдуть мешканці планети у собі сили заявити: «Ми не хочемо, щоб сталося те, чого не повернеш назад!..».

Експеримент, запропонований Лепехою, не буде мати зворотної дії.

Каїн не поверне Авеля, хоч як би того хотів. Біду легше застерегти, ніж її допустити, а потім тисячоліттями твердити: те, що сталося, назад уже не повернеш…

Думки, думки, досить вам ятрити зболену душу, і Лука, освітлений ласкавим місячним сяєвом, неспішно попрямував до рідкого дому.

Андрія викликав головлікар і сказав:

— Віктор у відрядженні. Там привезли двох молодят. Треба з’ясувати причину смерті.

— Але ж…

— Ніяких «але ж». Ти хірург. Слідство вимагає документа. Віктора не, буде два дні. Одержиш доплату.

Андрію нічого не лишилося, як виконати наказ. В морзі на бетонній тумбі лежать він і вона. Андрієві здалося, що вони сплять. Глянув на годинник. Було вже пізно. Невже їм так горить? Те, чого він не любить, доведеться зробити. Тільки не сьогодні. Якесь підсвідоме почуття не дозволяє навіть відкрити теку з хірургічним начинням.

Постояв і круто повернув назад.

На другий день раненько вскочив до моргу. Бетонна тумба була порожня.

Михайло влаштувався в центральному парку міста, що над ставом, підмітальником алей. З того часу, як закінчив інститут, досі не міг знайти роботу, яка б припала до серця. У школі з дітьми у нього не вийшло. Бо що то за вчитель, якого не розуміють малі бешкетники? А, може, він їх не розуміє?

В канцеляріях від нудоти залишав робоче місце і брів навмання, куди очі дивляться.

Згодом влаштувався у пивбарі барменом, та за місяць вилетів звідти, як пробка з пляшки, мало не потрапивши до криміналу за розтрату.

Безробітним ходив з півроку, аж поки знайшов посаду підмітальника алей. Окрім самітницької роботи, якої давно жадав, запропонували ще й кімнатку з електроплиткою та умивальником з гарячою водою. Така аркадія його влаштовувала і він з радістю приступив до праці. Треба було вставати спозаранку і, поки ще місто спить, підмітати алеї, поливати зі шлангів квіти, причесувати газони, підрізувати дерева. Може, хто й подумає, що Михайли — молодий і здоровий хлопець — в такий спосіб рятується від безробіття, та це зовсім не так.

Здійснилася його давня мрія — бути сам на сам з природою. Він змалку тягнеться до дерев, як живих істот, з якими можна порозумітися. Особливо в тихі замріяні, ранки. Михайло стверджує, ідо дерева між собою спілкуються, обмінюються думками та враженнями, залицяються, поступаються місцем, вигнувшись, якщо хтось поряд потребує більше сонця, прикривають під час негоди слабших, плачуть, якщо ятрить рана, вболівають за потерпілих від бурі чи зрубаних злою рукою. А ще дерева довго пам’ятають кривдників, в присутності яких зневажливо тремтять. Тоді, як до добрих людей радо тягнуться віттям і віддають їм своє позитивне біоенергетичне випромінювання.

Давно відомо, що після нервових напружень, притулившись до дерева, можна швидко відновити упадок сил. А ще Михайло знає, що дерева у визначені години спілкуються з Космосом.

Ось вони ці години: з п’ятої до шостої ранку, з одинадцятої до дванадцятої, з шістнадцятої до сімнадцятої, з двадцятої до двадцять першої та з двадцять четвертої до першої години ночі. Це зв’язано з чіткою амплітудою коливань енергетичного заряду світового океану. Михайло, шукаючи ключ до космічної інформації, виявив, що у визначені вище години людина також може зв’язуватися з Космосом. Такою можливістю він і вирішив скористатися.

Уляся, не поспішаючи, підійшла до кімнати підмітальника алей. Була домовленість, що сьогодні о шістнадцятій годині Михайло продемонструє сеанс зв’язку з Космосом. Але вона запізнилася, тому й приготувалася чемно вибачитися. Декілька разів постукала в двері, потім натиснула ручку і несамохіть переступила поріг. Що це? Одяг висить на спинці стільця, а Михайло серед білого дня спить мертвецьким сном. Нерішуче підступила до ліжка. Та хіба ж так сплять? Блідий і бездиханний, як сама смерть. Очі закриті і позападали, вуста заціплені і також білі. Зненацька шарпнула Михайла за руку. Вона повисла, наче нежива. Закричала:

— Михасю!

Мовчить. Треба терміново викликати «швидку». Вилетіла на алею. Десь тут має бути телефонна будка. Кинулася бігти, а ноги не слухаються. Певно, від страху. Щось наче навмисно її втримує від рішучих дій. Тупцює на місці. Охопив розпач. Притулилася до балюстради містка, що завис над потічком, і відчула нагальне бажання повернутися назад. У думці «швидка допомога», а ноги самі несуть до бездиханного Михася. В розпачі штовхає двері. І бачить: Михайло тільки-но підвівся і накидає, на себе сорочку. Уляна остовпіло мовчить. Добре, що не викликала «швидку». А він каже:

— Ти не прийшла вчасно. Пробач, я не міг більше чекати.

— Ти десь був?

— Так. У Космосі.

— І що робив?

— Бачив, як ти метляєшся по алеї, то ж був вимушений терміново повернутися.

— Як же ти потрапив туди?

— Тим самим космічним мостом, про