Крига. Частини ІII–ІV - Яцек Дукай
Я знайшов у другій кімнаті відра й повні бутлі, поставив на гасовий пальник чайник, знайшов також грубий луг й умився, дуже ощадно використовуючи воду. Я тихенько нишпорив полицями, дзбанками й скриньками. Була дещиця борошна, змішаного з якоюсь тирсою, закам’яніла сіль, кирпичный чай, жменя висушених плодів невідомої рослини, згірклий жир у кам’яному горщику, трохи квітів черемші… А сьогодні Єлена принесла тузінь картоплин, які вже пускали пагони, дві цибулини й горщик ягід чорноплідної горобини. Я почистив картоплю, невправно користуючись важким ножем, поставив воду на полум’я… Проте Єлена далі спала. Я запарив чай. Посолити? Розкришені кристалики випали мені з дірявої жмені, розбіглися по стільниці. Я заспано дивився, як вони укладаються у симетричні візерунки на жовтій цераті. Я згорнув їх і розсипав знову. Й ще раз. І ще. Ті Молоти б’ють, вони б’ють безугавно, а тут, в Іркутську, невеликий прототип навіть заглушує у своїх коротких хвилях Великий Молот Тесли. Моменти екстремальної ентропії траплятимуться, такі секундні проблиски неможливих думок, неможливих асоціацій, неможливих почуттів. Протиотрута на Кригу. Якби вдалося… Утекло. Я стояв і чекав, не ворушачись, у тій самій позі, вдивляючись у ту саму точку на цераті, ті самі óбрази обертаючи в голові. Лллбум. Якби вдалося — на престолі Царства Пітьми — думати немислиме, відчувати невідчутне — вийти за межі себе — бути самим собою і водночас кимось іншим — брехати — брехати — брехати в істині. Лллбум. Я зібрав усю сіль, аж до кристалика.
Вона мала красиві горнятка з тонкої порцеляни, розмальовані за китайською модою. Я знову сів біля ліжка, дмухаючи на гарячий чай. Панна Єлена дихала крізь розтулені уста, гарячковий рум’янець забарвив їй щоки. Я поправив плед. Дощ трохи принишк, узагалі на старий будинок спала тиша, тиша і яскраве сонячне світло, яке било крізь мороскло веселковими снопами. Рука, що підносила горнятко, рухалася украй повільно… Дивися, Альфреде: ось усе, що насправді існує: тут, тепер.
Я засинав і прокидався.
Вона стояла наді мною з ножем у руці, срібне сонце переливалося на лезі.
Я угледів її живим оком. Вона дивилася цілком притомно, в тривалій задумі. Скільки вона так стояла? Вона вже зняла верхній одяг, була в простій білій блузці й вовняній спідниці. Ніж тремтів у її руці. Проте зберігалася стальна стереометрія. Я не поворушився, не посміхнувся.
Вона повернулася на кухню, до горщика на вогні.
Чай уже цілком охолов. Я пішов заварити свіжого. Панна Муклянович поралася із картопляним супом.
Ми мовчки з’їли його. Бракувало другого стільця, тож потім Єлена сіла мені на коліна, коли я присунувся до вікна. Дощ нарешті припинився, понад містом виприснули веселки. Був теплий літній день. Вона бавилася моїм волоссям, скрученим на шиї. Я притиснув її ручку до сухих уст. Із боку Тіхвінського майдану й банківського кварталу залунали постріли, тротуаром прогалопував кінь без вершника. Вежа Сибирьхожета, увінчана непропорційно великою булавою пітьми, захиталася, відтак нестерпно поволі почала креслити на веселковому небі дугу власної чорної веселки, проте до кінця, — до самої землі — утримуючи геометричну цілісність конструкції. Ми не почули гуркоту. Вона перекинулася на схід, до Московської тріумфальної брами та Єрусалимського узгір’я. За мить запалися димарі нової юнкерської школи. Увесь Іркутськ було побудовано на мерзлоті, отож, це не була природна геологія Прибайкалля. По дахах, видимих із вікна кімнатки, можна було сказати: отой будинок кривий, той похилився, той осунувся, той підмило водою. Дедалі важче було знайти прямі лінії і кути. Ми сиділи в теплі за терпким, солоним чаем і дивилися, як падають старі потуги Морозу.
Далі пролунали наступні постріли, й чорнильна темрява розлилася до Грецького провулку від серця міста, глибоко враженого падінням Шульца/Побєдоносцева. Чи й справді він виконав погрозу й віддав накази в разі його смерти детонувати заряди, підкладені під колію Транссибірської залізниці? Так чи інак, тут тепер спалахне новий правдоґерць. Було ще ясно, й мешканці Іркутська ховалися, як могли, а чого у них було вдосталь, то це тьмічок. Озеро мороку розливалося квартал за кварталом. Панна Єлена також вийняла з креденса недогарок у керамічному тримачі, поставила у вікні, запалила. Хлюп, на нас, мов атласна пелерина, спало тьмітло, ми зіскулилися під полою відьмацького плаща, ніхто нас тепер не міг побачити, ми самі бачили одне одного половинками, підсвіченими світінню, що стрибала на стіні праворуч. Отож, хоча вона й сиділа в мене на колінах і тулилася до моїх грудей, я бачив тільки половину панни Єлени, профіль, вийнятий із небуття: другої половини Єлени не існувало.
І вона, суща наполовину, наполовину бачила мене.
— Тільки око у вас збереглося від того юнака.
— Це невелика втрата, панно Єлено, невелика. Коли я подумаю… Ви були на Цветистой? Веліцькі, їхні діти — вони врятувалися? Живі?
— Так, ні, не знаю.
— Оттепель, да. Ах, з вами у мене було те саме.
— О?
— Я побував на вашій могилі у Кріспіна. Тільки згодом… Відлига, Літо, все відмерзло, ви знову водночас хвора на сухоти панна, яка начиталася романів, й убивця з потягу, — а який найкращий спосіб обтяти усілякі слідства й погоні, як не поховати саму себе під украденим ім’ям? Але тут ви натрапили на доктора Конєшинa, котрий знає вас із експресу власне як хвору панну, й ім’я прокинулося.
Вона провела нігтем уздовж зморщок, вузлів і скалічень на моєму чолі.
— А ви, пане Бенедикте, яку Єлену шукали?
Я міцніше обняв її.
— Зрозумійте, панно, — прошепотів я. — Мені потрібна поруч зі мною така жінка… власне жінка… така жінка, яка водночас могла б віддати своє життя за мене й ніж у серце встромити.
— Дивно ви кажете. Вам — «потрібна така жінка»?
Я потягнув її у морок, у бік небуття.
— При мені, при престолі Царства Пітьми, — прошепотів я. — Така жінка, Королева Літа: вірна товаришка й зрадниця, приятелька й ворог — годі відрізнити! — мати й дітовбивця, щит правди й меч брехні, пані жаліслива й пані руйнівниця — годі відрізнити! — наївна коханка й корислива стара, тихе дівча й утілення завбачливої мудрости, кровоточиве серце й камінь з Голгофи — жінка й жінка.
Вона вирвалася на бік світла.
— Ви, пане Бенедикте, навіть освідчитися не здатні!
—
