Крига. Частини ІII–ІV - Яцек Дукай

— Ви знову хочете мене у чомусь переконати? Про щось попросити?

Конєшин непевно підійшов з іншого боку столу, взяв у свою руку звішену долоню трупа, а потім поклав йому її симетрично вздовж боку, — не відпускаючи, однак, рукостискання із трупом.

— Про диктатуру милосердя, — прошепотів він.

Проте доктор так і не зумів при тому подивитися мені в очі.

Виходячи, я ще зупинився на порозі, обернувся під свинями, нафаршированими демонами.

— Ну, втім ви таки торкнулися Історії, — сказав я умисно м’якшим тоном. — Проте ви доторкнулися її тіла в русі, відчули фактуру Історії під пальцями. Ви не про це мріяли, докторе? Вплинути бодай найменшою мірою. Отож, ви вплинули на мене.

Доктор Конєшин усе ще стояв над неврятованим пацієнтом, дивлячись сумними очима на гидоту матерії. Скаламучене дощем і моросклом сонце окреслювало його ззаду, підпалюючи руді бакенбарди.

Він застібнув сорочку попід шию.

— Мені зимно.

Вийнявши вже сильно пожмаканий і просяклий вологою рисунок панни Муклянович, я знову-таки заходився обходити больницу, розпитуючи сестричок і взагалі всіх, хто не виглядав пацієнтом. Одні казали, що ніколи такої девушки на очі не бачили, інші, що так, була тут така й померла, ще інші впізнавали в ній свою родичку: я цим уже зовсім не журився. Навіть вигляд зал, сповнених нещасних, які вмирали від ран чи чумної або віспової пошести, не міг зіпсувати мені настрою. Час після світанку в лікарні — це пора голосного страждання: прокидаються після ночі ті, хто вижили, й вітають день новими стогонами, кашлем, сухим риданням, а найчастіше пласкими, механічними прокляттями, які вони випльовують у нескінченних літаніях; натомість жінки проказують літанії молитов. Брудна мелодія цих кривих, хрипких голосів поєднується з запахом медичних хімікалій і смородом людських тіл, які лежать у поту, сечі, калі й крови. Хочеш мати справу з імператором тіла — спершу зайди до лікарні.

У залі під вітражем, що зображав жінку з глиняними чашами під сімома чорними тінями, я почув знайомий чоловічий голос, який проказував німецькі слова, котрий одразу ж зазвучав у моїй пам’яті довгим відлунням. Біттан фон Азенгоф! Я зупинився, повернувся на підборах. Ліжко ліворуч, ліжко праворуч, ліжко під стіною — він говорить. Підійшовши, я не впізнав тіла: голос залишився, але від тіла фон Азенгофа залишився тільки клапоть. Він скóпав зі себе ковдру й простирадло, просякнуті кров’ю і гноєм, і лежав тепер із сорочкою, підгорнутою попід груди, поза тим голий, тобто в широкій пов’язці на животі, яку він, однак, намагався зірвати зі себе, проте й на те, щоб зірвати пов’язку, не мав сили, худенький скелет, обтягнутий шкірою, наче риб’ячим міхуром. Від обличчя прусського аристократа не вцілів навіть гострий ніс, — ніс був зламаний, щоки запалі, поцятковані нерівними кущиками сивого, старечого заросту. Столітній, беззубий дідусь, який чіпляється тремтячими пальцями, наче пазурами, за залишки життя.

— Es würde mir schwarz vor Augen, Katja… würde mir dunkel…

Я зупинився поруч, він мене не бачив. Широко розплющеними очима він вдивлявся у потріскану стіну. Фон Азенгоф несамовито смердів. На матраці під ним виднілася велика пляма від нечищеного калу. Вкриті виразками геніталії нагадували радше гніздо підземних глистів. З-під пов’язки тік густий коричневий слиз.

Я торкнувся його плеча. — Herr Біттан? — Але чи він узагалі почув? Він далі кликав свою Катю. Мабуть, він уже не перший тиждень живе в маячні, цілковито відклеєній від реальности.

Але, піднявши очі, я побачив її, як вона йшла від дверей із мискою і рушником. Катя сіла на табуреті поруч, викрутила рушник від гарячої води й, засукавши рукави сірого каптанчика, почала обмивати старого. На мене вона й не глянула. Світло-золотисте волосся — тепер не золоте, а полово-сіре, — вона зав’язала під лляним чепцем, з-під якого воно втікало неохайними пасмами. На обличчі, позначеному зморшками від тисяч турбот, не залишилося й сліду дівочої радости, ні тіні невинної посмішки. Я розминувся б із нею у коридорі, прийнявши за прибиральницю.

— Що з ним сталося? — тихо запитав я.

— Селянські вила.

Фон Азенгоф безладно вимахував поза рами ліжка, я трохи відступив.

— Я знав його, — сказав я, — багато років тому, до Відлиги, коли ще… коли в Котячому Дворі…

— Ви не знали його, — відрізала вона.

Він натрапив на її руку й міцно за неї вхопився.

— Es dunkelt, meine Katze, es ist so finster…

Вона обережно вивільнилася.

— Може, його родичі, — почав я, — адже він має, напевно, статки за кордоном, його не можна отак…

— Він роздав усе.

— Що трапилося?

— Відлига.

Я спостерігав за ними доволі довго. Це було напрочуд непристойно, але ніхто з нас не виявляв сорому.

— Ви залишилися із ним, — пробурмотів я.

— Він заплатив мені, — сказала вона байдуже, — аби я не покинула його самого в темряві.

— Заплатив? Але ж він — роздав усе.

— Ідіть, він і так умре, ви нічого не отримаєте, ідіть, ідіть.

Я підсунув їй Єленин рисунок. Катя глянула, а відтак показала мокрою долонею на огрядну сестру в залі навпроти.

— Я часто бачила її разом із нею. Ви її повісите?

— Що? Ні!

— Ага.

Після чого вона почала дуже делікатно обмивати обличчя Біттана фон Азенгофa.

Огрядна сестричка розповіла, що Єлена Муклянович тут не працює; вона приходить сюди хіба на якісь аналізи, й близько знайома з доктором Конєшином. Але часто допомагає у денну зміну, коли потрібна допомога для догляду за хворими. Чи прийде сьогодні? Мабуть, ні. Де ж вона тоді мешкає? Тут сестра стала напружувати вутлу пам’ять. Здається, у пансіонаті. На вулиці… Італійській? Іспанській?

Тут уже я сам зумів заморозити. Я подякував і збіг довгими сходами вниз під дощ.

До Греческого переулка звідси було недалеко, проте мене незліченну кількість разів прошивали на зміну хвилі то електричної ейфорії, то чорної безнадії. Щокроку в ранковому світлі, в повітряній веселковій волозі — підхоплювала мене радість впевнености в неминучій зустрічі з панною Єленою. І щокроку під важкою хмарою, під тінню кам’яниці, згорбленою над вулицею — почувався втиснутим у землю, вчавленим у грязюку, втоптаним мамутом. Наче й мене нарешті змогло розтопити Місто Відлиги, Місто Грязюки й Гнилі. Мені аж захотілося вхопитися за руків’я тьмідинометра й виміряти собі температуру характеру; хотілося знайти якесь