Крига. Частини ІII–ІV - Яцек Дукай
… Так, шановний докторе, саме так я дивлюся на демократію. — Тьмідинометричним ціпком я вказав на плащ: жест був театральний, запозичений із показу салонного фокусника. — Плащ. Демократія. Voilà!
… Я можу його вбрати, можу зняти. Я не політик. Політика й політики — це змінні в моїх рівняннях.
До зали зазирнула сестра з документами в полотняній течці. Доктор Конєшин узяв у неї шпитальні бумаги. Застібнувши манжети сорочки, протерши скло окулярів, він хутко черкав позицію за позицією, бурмочучи під ніс.
— Але порядок, але Держава! — Раптом вигукнув він, перелякавши сестричку. — Цього ви самою демократією не забезпечите, пане Єрославський! Ви з директором Поченґлом швидко це зрозумієте: люди самі собою керувати не здатні. Стільки ладу й справедливости, скільки над людиною конкретної влади. — Він віддав документи сестрі. Розчавивши недопалок на крижлізному відливку виноградної лози, доктор протер рукавом запітніле мороскло. — Особливо зараз, особливо тут. Почнете з демократії? Закінчите на смітнику!
Він зітхнув, зажурився. Доктор зняв окуляри: він дивиться тепер на місто у хвилях каламутних барв примруженими короткозорими очима, з-під насуплених рудих брів — суворе, черстве обличчя залізного міщанина таврував йому вираз болісної заклопотаности. О, я вже й забув, що Історія для доктора — справа особиста, що він бере ці речі до серця; у доктора були з Історією недокінчені порахунки, вона глибоко зранила йому душу.
— Ні, — прошепотів він, — вам не вдасться. Скільки їх тут після Відлиги в цьому плаває? Демократія — це лише трішки солідніший казан. Ви нічого в ньому не зварите.
… Погляньте! Як воно тане, вироджується. Геґель помилявся. Історія скочується вниз від того, що необхідне, тверде, логічне, — до того, що розпливчасте, м’яке, випадкове. Від теократії, через божественні абсолютні монархії, через конституційні монархії, урешті до демократій; а далі — далі вже тільки комунізм і нігілізм, й анархія. Це найвиразніше видно тут, у Росії, де так довго тримався — заморожений — первісний лад, а тепер раптом усе відразу тане в цю людську грязюку, в отой… отой… отой смердючий гній. Погляньте-но за вікно. Погляньте!
… Ця Відлига — це стихійне лихо Історії.
Я стояв поруч, за крок від високої шиби, перед купою ганчір’я, воняющего трупом, спираючись на ціпок. Пожежа в Глазкове згасла, й жоден живий колір більше не пробивався уже крізь вертикальні калюжі дощу, що бовталися на моросклі. Іркутськ поволі стікав у канави.
— Не бійтеся, докторе. Замерзне.
— Ви так вважаєте?
— Хіба не до цього ви намовляли мене у потягу? Збудуться ваші мрії: людина випростає Історію до ідеального, математичного ладу.
— Ви вважаєте, що…
— Настане аполітея.
— Аполітея?
Доктор Конєшин не читав моєї статті. Тоді Конєшинa не було в Іркутську, він приїхав уже після Відлиги. Що сáме Єлена йому розповіла? Звісно ж, не все.
Отож, я змалював йому словами — як на мене — сухими й безпристрасними, концепцію влади Історії, Держави Небуття й найвищого ладу, де жодна людина не має права утискати й мучити іншу людину; а також оте моє її конкретне втілення: на технологіях Криги, які в майбутньому пропонують панкосмічне безсмертя Фйодорова, все те Царство Пітьми, де люди вирвуться нарешті з неволі тіла, існуючи вже між чистими ідеями, — матерія зрівняється з духом, мови другого ґатунку з мовою першого ґатунку. «Се Дух, що оживлює: тіло не годиться ні на що».
Отож, жодної Держави. Жодної влади земної, жодних царів, жодних чиновников. Жодного фізичного страждання. Жодної бідности. Жодної брехні. Жодної несправедливости, Правда, обчислювана від першого погляду. Жодної смерти. Жодної достоєвщини в душі. Любов, надійна, наче математика, математика, надійна, як любов. Стільки Криги, щоб іще збереглося життя; стільки життя, щоб утішатися небесним ладом Криги.
Я сподівався, що власне Конєшин втямить усе вмить, що він прошиє поглядом наскрізь усю діамантову красу цього бачення, — чи ж не він торочив мені пристрасно: слід знайти спосіб вилікувати Історію! Узяти обов’язок на себе! Розсудити на власний розум! Не зважати на спокуси, які плинуть зі світу почуттів, із життя, яке є таким, а могло б бути іншим! Узяти на себе Історію! — чи не він? Він, він, він! І кричав найголосніше: Історія може існувати тільки під Кригою! Він, він волав про Історію, запроектовану людиною!
А тепер — мовчить, губи стискає, руки на грудях складає… Не знає, що відповісти. Тре крізь сорочку тонкі згорблені плечі. Здригання його проймає.
— Коли ви це так оповідаєте…
— Що? — засміявся я тихо, прикриваючи цим сміхом пекучу невдачу. — Злякалися, докторе?
— Я говорив вам про виправлення, л і к у в а н н я Історії. — Відірвавши погляд від пливучого міста, він поглянув на мене зблизька. — Проте для цього слід мати душу лікаря. Не… математика. — Він якусь мить жував терпку думку. — Як це виглядатиме? Ви про це подумали? Як люди житимуть на щодень? Хтось, мабуть, ними керуватиме? В експресі ви не висловлювали подібних переконань.
Я здригнувся.
— То ви не пам’ятаєте своєї сварки з Herr Блютфельдом? Ви ж маєте цю пам’ять, не тільки я з нею зостався, n’est ce pas?
Він покивав головою.
Я полегшено зітхнув.
— Alors, аполітея — це єдино можливе вирішення вашої суперечки: свобода від тиранії людини над людиною, а водночас, кажу вам, Лад та Істина, що рятують людство від усього цього лиха, несправедливости, усіх цих марних смертей і страждань.
… Бо ви, докторе, помиляєтеся, Історія століттями не втрачала сили й щільности. Ви тут у Росії маєте звужене бачення речей, Мороз увійшов вам у кістки, високий теслектричний тиск опростачив вам Істину. А це відбувається цілком навпаки.
… Дивіться. Єгиптянин з-під пірамід часів фараонів: він Історії узагалі не відчував, народжувався і помирав у тому самому
