Ризиконавти - Світлана Володимирівна Ягупова

— І потім, — сказав Сєров, — як-не-як ми зробили відкриття. Пласт чи життя? Я гадаю, що це все ж таки життя. Принаймні, я записав це в дорожній нотатник. Руки, на щастя, вціліли… Нотатник лежатиме в мене на грудях… — Сєров говорив, розділяючи слова паузами, довгими паузами. — Коли ви ляжете зверху, візьміть його і покладіть на груди собі. Нехай його знайдуть.

— Спасибі вам, професоре, — хрипко мовив Горін.

— Що ви? За що?

— Ви допомогли мені. Інакше я помер би, гадаючи, що в усьому винен хтось із наших, із екіпажу. Я вирішив, що вибух стався через чиюсь недбалість…

— Я знав, чому ви заговорили про суб’єктивні причини. Але це було не так, ми з вами встановили… Це ваша перша експедиція, інакше ви знали б… Це були не такі люди, їм можна вірити більше, ніж собі…

— За це й дякую вам.

— Я увімкнув ліхтарик, але погано уявляю, з якого боку ви маєте з’явитися.

— Не хвилюйтесь, я повзу за пеленгом. Рано чи пізно побачу…

— Гаразд, друже мій. Я трохи помовчу. Перед очима, знаєте, такі кола… Але ви чутимете моє дихання. Добре, якби ви побачили ліхтарик, перш ніж воно припиниться.

— Я побачу, професоре, побачу…

— Тоді прощайте, друже мій. Я, здається, відключаюсь.

Тепер Горін чув тільки його голосне й хрипке дихання, яке з кожною хвилиною частішало. Він повз, і калюжка хлюпалась у скафандрі. Він повз, обминаючи уламки “Зорі”, розкидані несподіваним потужним вибухом, від якого вціліли лише вони двоє, бо саме вийшли взяти проби грунту там, де він не був спалений при посадці корабля. Він повз і знав, що доповзе. Світало. У чорному лискучому камінні відбився перший промінь сонця. Воно сходило попереду, і Горін подумав, що тепер йому буде легше повзти. Завжди легше, коли бачиш, куди потрібно рухатись.

Володимир Щербаков

БЕРЕГ СОНЦЯ

Тайфун

Дорога, що народжувалась біля причалу, вела на перевал, туди, де між двома сопками плавилося передзахідне золото.

Дорогою йшов чоловік. Почуття, подібне до того, що виникає майже в кожної людини при поверненні з далеких мандрів додому, сповнювало його. Він не поспішав. Хіба вдома поспішають? Він хотів пройти по шосе до повороту на перевал, потім піднятися на мис, побачити звідти затоку. Він був готовий втомитися. Цього разу не від роботи, не від суперечок та пояснень — просто від ходьби.

Біля причалу погойдувався катер, що доставив його на берег. У синій бухті стояли морські транспорти, в їхніх трюмах — вантажі для Берега Сонця. На борту одного з них і прибув фізик-дослідник Олександр Ольмін. Цілий рік він провів на заводах, збирав блоки реакторів і лічив дні, що лишилися до повернення сюди.

— Я не полечу, — рішуче мовив він дівчині, яка зустріла його біля вертольота. — Дякую, але я піду пішки.

— Цей вертоліт — справжнісінький ліфт на акумуляторах, — умовляла дівчина. — Дві хвилини — і ви вдома. — Тут вона чомусь зніяковіла, та Ольмін цього не помітив або вдав, що не помічає.

Дівчина була з наполегливих, тож зрештою він дозволив посадити себе в крісло. Але в ту мить, коли вона натисла кнопку автопуску і машина повинна була шугнути вгору й зробити стрибок через сопку, Ольмін несподівано зіскочив на майданчик. А вертоліт перетворився на кленовий вертунчик і швидко зник за сопкою.

Чого ж йому хотілося?.. Похлюпатись у струмку. Згори, із сопки, гарненько роздивитися, який вигляд має зараз Берег Сонця. Збігти вниз. Оце й усе. Він встиг дійти до струмка, коли вертоліт повернувся, покружляв над долиною, потім кудись зник. Струмок промовисто свідчив про сухе літо: обмілів так, що оголив значну частину русла. На перекаті висвітлилася срібляста нитка, неначе під водою хтось натягнув і відпустив струну, — риба.

Зі схилу сопки поступово відкривався простір над морем, і все в ньому тепер здавалося далеким і нерухомим. Над бухтою висіла бабка. Ольміну хотілося поквапити її, побачити, як вона опустить на причал свою нелегку, напевно, ношу. Але бабка байдуже виблискувала крильми. Рухатись її змушувала, здавалось, лише сила уяви спостерігача, а не мотор, схований у пластмасовому тілі.

Бабка наблизилася до причалу й перетворилась на звичайний літаючий кран. На тому місці, де вона щойно була, висіла вже інша бабка, їх було багато, вони по-своєму поспішали — якнайшвидше перенести частину вантажу на берег, щоб кораблі змогли підійти до порівняно мілководного причалу, де їх чекали багаторукі гіганти — портальні крани.

…На стрімкому схилі камінці-плитки вислизали часто з-під ніг і летіли вниз, вистрибуючи брунатними жабками. Ольмін зупинився й прислухався. Так і є: метрів за сто від нього падають камінці. Він сповільнив ходу, потім звернув із стежини й сховався за кущ. Почекав трохи. Ну звичайно ж!..

— Іро! — Ольмін вийшов назустріч дівчині. Нараз зніяковів: адже змусив її підніматися слідом за ним і, може, навіть хвилюватися.

— Олександре Васильовичу, Сашо! Я ж відповідаю… Таж сюди із заповідника тигри приходять.

У неї було розгублене обличчя, в руках чи то хустка, чи то косинка, коси перехоплені широкою стрічкою, на ногах якісь спортивні черевики, одне слово, з нею спокійно можна було перевалити через сопку якщо не за годину, то за півтори—дві.

— Гаразд, — мовив Ольмін. — Я не серджуся. А ви?.. Тоді ходімо разом. Це вам. — Він простягнув їй букет півників. При згадці про тигрів мало не засміявся, але стримався, бо таким уже він удався серйозним.

…Берег Сонця. На воді, ніби пізні метелики, танцювали вітрильники. Заграви перших вогнів… Берег мілководної широкої затоки був світлий. Він неначе виріс із морської піни, що застигла тисячами зірок-вогнів. Сюди сходилися дороги узбережжя.

— У нас навіть у шкільних творах слово “сонце” пишуть із великої літери. Бачите, скільки встигли зробити…

Вона розповідала про те, що сталося тут за рік, вона поспішала зробити це сама — все розповісти. До берега простяглися стрічки морських поглиначів. Половина з них іще не закінчена. Відбивач готовий.

Звідси, з висоти перевалу, Берег Сонця було видно мов на долоні. Але червона пляма зорі на круглому дзеркалі відбивача вже тьмяніла, мерхла, і знову Іра знітилася, як і дві години тому, коли зустрічала Ольміна біля вертольота: адже йому все було зрозуміло без слів.

…Планета одержує мізерну частку тепла, і жодні наземні геліоустановки не допоможуть: майже все випромінення іде в простір, розбігається