Українська література » Фантастика » Ризиконавти - Світлана Володимирівна Ягупова

Ризиконавти - Світлана Володимирівна Ягупова

Читаємо онлайн Ризиконавти - Світлана Володимирівна Ягупова
професоре?

— Я, знаєте, трохи відволікся, поринув у спогади. Нога, знаєте, не дає зосередитись… А ви, друже мій, збагнули що-небудь?

— Мені здається, що збагнув… Я теж згадував. І абсолютно точно пригадав, як це було.

— Бачите, — сумно мовив Сєров. — Ви виявились витривалішим за мене: я згадував про різні речі, що не стосуються предмета нашого дослідження, а ви…

— Це просто тому, що більше згадувати мені, власне, нема про що.

— Еге ж, вік… Ви не уявляєте собі, як я жалкую…

— Я пригадав колір. Ви не забули? Це був не червоний і не жовтий спалах. Він був блакитний…

— Так, я це виразно пам’ятаю, друже мій.

— Розмовляйте короткими фразами, так буде краще.

— Спробую, спасибі. То що ж?

— Блакитний спалах величезної потужності. Колір блискавки.

— Блискавки?! Це ідея!

— Електричний розряд. Розумієте? Маса нашого к… — Горін затнувся. — Тіло складалося в основному з металу. Могутній електрод.

— Ну, припустимо. А джерело енергії?

— Під поверхнею, як ми й гадали. Уявимо на хвилинку, що в цій порожнині розмістився вихід кам’яного вугілля…

— Уявимо.

— І вже набагато простіше — чи не правда, професоре? — припустити наявність виходу цинку.

— Самородного? Хм… Ну, а звідки ж ви візьмете сірчану кислоту? Адже для того, щоб утворилося щось на зразок природного елемента Грене, потрібна сірчана кислота.

— Це не так уже й складно. Якщо є окисли сірки та вода — ми одержимо кислоту. Шкільна хімія… Вода могла існувати у вигляді льоду, але висока температура, що виникла при встановленні контакту з кораб… із тілом, розтопила її…

— Навіть при наявності такого збігу… — старий ледве перевів подих, — ми одержали б лише сірчану кислоту, а вона у водному розчині дуже слабко іонізована. Ваш елемент навряд чи зміг би…

— Ну, не знаю, — ображено мовив Горін.

— Не ображайтесь. Гіпотези не можна брати на віру. Хоча мушу сказати, що у вашій ідеї щодо електричного розряду… є щось привабливе. Ця ідея мені подобається. Такий розряд міг би викликати… а хай ти згориш! Міг викликати, я кажу, замикання в порожнині нашого тіла. А там було достатньо речовин, здатних вибухнути.

— Авжеж!

— Могли також зруйнуватись магнітні поля…

— Саме так, професоре! Розладнались магнітні поля. На коротку мить. Але цього було досить.

Професор нараз сердито закректав:

— Не згоден, друже мій. Нікому не вдавалося спостерігати в природних умовах подібні джерела струму. Вони — винахід людини. Людина, друже мій, її розум… найпрекрасніше…

— Життя прекрасне в усіх проявах, — пробурмотів стандартну фразу Горін. Він думав про Лілію.

— Скажіть, — запитав Сєров, припинивши кректати. — Скажіть, а ви за цей час не спостерігали нічого такого… чого б могла стосуватися ваша остання фраза?

Фраза стосувалася Лілії, та старий не міг цього знати. Горін заплющив очі.

— Я спостерігав крісло. От і все, що я бачив за цей час.

— Розумієте, — сказав старий, — мені не дає спокою одна думка… Розряд, очевидно, відбувся. Електричний. У пошуках його джерела ми можемо зупинитись на одному із двох висновків: або під поверхнею насправді є якийсь заряджений пласт, однак від явищ природи, які не мають інстинктів і не можуть вибирати слабке місце для удару, наше тіло було надійно захищене…

— Так, воно було захищене, проте могло трапитись…

— Дайте закінчити. Або… або це було життя.

— Життя?!

— Звісно ж! Заряджені пласти до цього часу не спостерігалися, зате живі істоти, що мають потужний електричний заряд, є і на Землі, і на інших планетах. А якщо тут і справді існує життя, то воно неминуче мусить мати обмін речовин, заснований на прямому засвоєнні енергії Сонця. Отже, не виключено, що ці істоти в разі небезпеки можуть захищатися саме таким чином.

Горін підпирав голову кулаком, інакше вона не трималася. Страшенно хотілося спати.

— Ми помітили б, професоре…

— Якби життя було на поверхні. А якщо — під нею?

— Можливо, — втомлено мовив Горін. — Можливо, істота якась. Або й уся ця брила, весь астероїд…

— Чом би й ні? Горін, ви що, заснули?

— Ще ні, професоре, але близький до цього.

— Не смійте спати! Саме зараз ми не можемо цього собі дозволити. Ви тільки подумайте: адже місце, де ми знаходимося, — це єдине місце, придатне для посадки!

— Дуже зручне місце, — погодився Горін.

— Не спіть! Хочете, заспіваємо пісню або я розповім анекдот. Замолоду я знав безліч смішних… Не спіть: прийде новий корабель і сяде тут!!!

— Цього не можна допустити, — над силу вимовив Горін.

— Ні в якому разі! Ви розумієте, що треба зробити?

— Дати знак небезпеки. Скажімо, хрест. Але як?

— А ми?

— Звичайно! Ми самі! Тільки ми не встигнемо.

— Мусимо встигнути, мусимо!..

Кров, як і раніше, крапала із розсіченого лоба і плеча, у скафандрі вже утворилася невелика калюжка, грудьми Горін лежав у тій калюжці і відчував, як із кожною краплею з нього витікає життя, а натомість приходить сон, що має, втім, іншу назву… Він поворушив руками, приміряючись, як то буде повзти.

— У мене мало шансів, професоре. А у вас?

— Я, на жаль, нетранспортабельний, як кажуть медики. Звичайно ж, якби ми були більш передбачливі, то прихопили б, виходячи, візок. А так… Бачите, друже мій, у мене розтрощені ноги, і щось лежить на них, шматок обтікача, чи що. І лежу я похило, тут такий рельєф. Як ви гадаєте, до мене далеко?

— Близько кілометра, — прикинув Горін. — Коли ми вийшли з корабля, то встигли розійтися метрів на чотириста, а потім вибух зажбурив нас ще далі… Так, судячи з того, як ми чуємо один одного, щось близько кілометра, адже рації в нас слабкі.

— Ви повинні доповзти, звільнити мене від обтікача, випростати і лягти зверху хрестоподібно.

— Ви гадаєте, вони…

— Не знаю, чи зрозуміють вони, що це означає, але сідати не будуть, щоб не спалити нас. Спустять людину… А там уже розберуться.

— Повзу, — сказав Горін.

Він і справді поповз. Обігнув понівечене крісло, біля якого була відносно рівна місцина і можна було рухатися без побоювання розрізати скафандр. Там, де лежав професор, доведеться повзти набагато обережніше: там, очевидно, більше металевих уламків. А повзти доведеться по дузі, обминаючи місце, де стався вибух: цей район напевне не пройти навіть на ногах. Горін повз, стукаючись головою об внутрішню поверхню шолома і відпльовуючись, коли кров, що стікала по обличчю з лоба, потрапляла на губи.

— Мені дуже незручно, друже мій, — мовив Сєров, — але мені доведеться скоро залишити вас самого. У мене зім’яло регенератор…

— Ненадовго, — прохрипів Горін.

— Шукайте втіху в одному: ті, що прилетять сюди після нас, залишаться живими. Їхній корабель не вибухне, як наша “Зоря”.

Голова, здавалося, ось-ось лусне; Горін

Відгуки про книгу Ризиконавти - Світлана Володимирівна Ягупова (0)
Ваше ім'я:
Ваш E-Mail: