Восьме коло пекла - Кшиштоф Борунь

Старий заперечливо похитав головою.

— Ти помиляєшся, сину. Не сатана зробив це, а людина створила своєю працею й наполегливістю. А бог благословив.

— Як можеш так говорити! Я знаю краще!

— Гординя промовляє твоїми вустами, сину. Гординя й незнання.

Мюнх підняв руку. Хотів був ударити старого, але спам’ятався й покірливо схилив голову.

— Дякую тобі, отче, що вберіг мене від гріха. Я прах лише і нікчемний хробак. Але коли бог наш забажає… Отче! Не гординя вустами моїми мовить! Ти не знаєш, що я пережив… Прірва чистилища — ніщо перед цим! Хоча й там Судилося мені побувати. Але тут, на Землі, найтяжчий спиток! Найтяжче побороти самого себе, слабий дух свій і грішне тіло. Чи знаєш ти, отче, що перш ніж очі мої відкрились, стояв я на краю пекельної безодні?

— Сину мій! Скажи мені всю правду.

— Страшний гріх тяжіє над душею моєю. Як його спокутую? Як заслужу прощення?

— Знаю, життя твоє не легке було… Значили його кров і вогонь… Але це минуло й не вернеться. Та й не ти, зрештою, був винен.

— Не те, отче. Я согрішив… слабістю. Хіба можна мене виправдати? Я не хотів бачити, як є направду… Не хотів пам’ятати, що краса тіла рідко йде в парі з красою душі. Отче! Я звеличував її як святу! Цілував край її одягу… Невже я був такий сліпий! Сатана тільки тому міг засліпити мої очі, що дався я йому на підмову.

— Що ти кажеш? Я не втямлю.

— Отче. Я кохав… чаклунку.

Старий неспокійно ворухнувся.

— Якщо тільки в цьому річ…

— Чи бог простить мені?

— І тому ти втік?

— Ні, отче, я не втік. Я знаю, що мій обов’язок — врятувати її душу. Навіть супроти її волі. Супроти її тіла!

Старий підвівся.

— Ти гадаєш, що бог тішився, на вогнища палаючі глядячи? — саркастично докинув він. — Що в ім’я його слід порушувати п’яту заповідь?

Мюнх збентежився, але тільки на мить.

— Бог уболіває за душею людини. Тіло ж смертне і кволе. Не за ним вболівати треба… Мета наша — спасіння душі!.. Повідай, отче, що ж сталося з церквою? Де її сила й непохитність у служінні справі божій? Чи множаться лави борців?

— Не в кількості річ…

— То який же, на твою думку, сенс існування церкви?

— Помагати людям благо творити. Додавати їм духу…

— Духу? Але ж…

— Я вже тлумачив тобі не раз, та бачу, не збагнув ти… Світ і церква різними йдуть шляхами, але цілі їхні однакові. Вірю в це, бо в цьому — мудрість божа. А наше завдання, сенс служби нашої — помагати людям. Ті, що потребують утіхи і слова божого, знаходять їх у церкві.

— А скільки таких, чи багато?

— Навіщо лічити… Повір мені: за тих, що бога ні вустами, ні в думці не хвалять, молитися найревніше мусимо. Але передовсім — аби люди кращі стали… Не ради мзди небесної чи страху перед пеклом, а любові до істини. І вони кращі. Кращі, ніж були колись… — старий на мить замовк. — Коли б тільки мати певність, що наші старання во славу господа нашого не пропали марно… — додав стиха.

Модест вражено дивився старому в обличчя.

— І це мовиш ти?! І ти… теж?.. Те саме… Те саме… Невже ти сліпий? Чи теж запродав свою душу? А може, скажеш, як той облудний сповідник, що ніколи не було й немає єретиків і чаклунок, котрі продали душу дияволові? Що часи, коли церква наша, сповнена слави й сили, винищувала єресь і громила сатану, — це часи занепаду?

— П’ята заповідь, сину мій! Навіть в ім’я бога її не можна порушувати!

— Отже, ти смієш твердити, що отці святих соборів, що патрон нашого ордену святий Домінік, що Верховна Конгрегація… — Мюнх замовк, вражений власною думкою.

— Не нам їх сьогодні судити, — мовив старий, замислено дивлячись на вогник лампади.

Запала мовчанка. Інквізитор стояв нерухомо, дивлячись в обличчя старого, неначе чекаючи, що той скаже далі. Вуста йому якусь мить ворушились, а тоді з них вихопились три слова, сповнені відчаю й тривоги:

— Хто ти?! Скажи!

Старий загадково посміхнувся.

— Хто я? А як ти гадаєш, сину мій? — заохотливо спитав він.

Мюнхові очі зненацька розширились, виповнились жахом. Він ураз відскочив од старого, затуляючи руками обличчя, і закричав хрипко й страшно, аж луна пішла під склепінням каплиці.

— Геть!!! Геть, сатано!!! Згинь!

Спалахнуло світло. З дверей ризниці, що зненацька відчинилися, вибігли кілька чоловіків у сутанах. Двоє з них підбігли до Модеста, щоб схопити його, третій підскочив до старого.

— Ваше преосвященство! Вам нічого не сталося?!

Старий стояв, прихилившись спиною до колони. Був блідий на виду, але зовні спокійний. Лише рука нервово стискала бильце крісла.

— Я ж казав, ваше преосвященство — це божевільний!.. Добре, що ми встигли.

— Нічого… Нічого не сталося, — промовив старий стиха. — Відпустіть його! — наказав він духівникам, які тримали інквізитора за руки.

Та Мюнх стояв як укопаний — навіть не пробував опиратися.

— Уже світає, — мовив старий, дивлячись на вікна. — Час на месу. Ходімо з нами, сину, — мовив він до Модеста.

Той напівпритомно глянув на папу і враз, немов його стьобнули по спині, зірвався з місця, кинувся до дверей, штовхнув їх і вискочив з каплиці.

Він біг чимдуж. Тільки далі, тільки швидше… Кроки його відлунювали серед порожніх залів і коридорів, стугоніли в ушах, виповнюючи серце жахом. Йому