Восьме коло пекла - Кшиштоф Борунь

Це був для Ками тяжкий удар. Мабуть, ніхто, крім неї, не міг краще оцінити того, що сталося. Правда, Модест останнім часом дедалі частіше бунтував проти того, що бачиз і чув. Але одна річ психічний опір спробам нав’язати йому чужу концепцію світу, і геть інша — активний виступ проти цього світу.

— Одначе ти все-таки перебільшуєш, — намагався переконати її Мікша, коли Кама розповіла йому про свої побоювання. — Адже буває, що хлопчаки, тікаючи з дому, нищать персонкод, щоб батьки не знали, де їх шукати. Модест теж трохи схожий на дитину. Можливо, він саме це мав на увазі.

— Ні! Ні! Це зовсім інше. Ти знаєш, чим був для нього персонкод? Колись я пробувала йому втлумачити, але він анітрохи Не тямив технічного боку справи. Для нього персонкод — це чудесний прилад, радше навіть не прилад, а, образно кажучи, ще одне втілення янгола-хранителя.

— Справді, ти маєш певну слушність… Та коли б було так, як ти кажеш, він би не знищив персонкоду. Чи можливо, щоб той, хто непохитно вірить в янгола-хранителя з усіма його неземними рисами, зважився його… вбити?

— Отож-бо й є! — підхопила Кама. — Я добре знаю Модеста, принаймні знаю, що діється в його голові. Персонкод, на його думку, може служити або силам небесним, або ж пекельним. Третього не може бути. Досі мені здавалося, що Модест схильний варити в перше призначення персонкоду. Тепер, на жаль, треба прийняти й друге.

— Ну, гаразд. Припустімо, що він, розбиваючи персонкод, знищив якогось там дідька, чи, певніше, його інструмент, бо чортів він, певно, теж вважає безсмертними. Ну й що з того? Чи це хоч трохи міняє його становище? Він невдовзі переконається, що вчинок його — безглуздя.

— Мюнх починає боротьбу з нашим світом.

— Вона вже програна. Протягом двох днів він змушений буде капітулювати. Гадаєш, коли він виголодається — не скористається харчовим автоматом, хоча й віритиме, що то диявольська штука?

— Ти не маєш рації. Голодом його не діймеш. Однак не в цьому річ. Я не схильна думати, щоб він спробував почати боротьбу з усім технічним світом. Не в цьому суть справи. Невже не розумієш? Щоб ударити каменем по персонкоду, замало самої відваги… Ми зазнали поразки! Ми всі! І насамперед я. Це вже не тільки неповага до нас, а тверде переконання: ми репрезентуємо те, що вія засуджує. А точніше, що, на його думку, засуджує бог. Я не подарую собі, що звеліла йому чекати, лишила самого. Він просив, аби я повернулась. Йому потрібна була допомога. Тоді ще не все було втрачене. Мікша спохмурнів.

— Ти гадаєш — він уже не повернеться?

Вона кивнула головою.

— Більше того. Я починаю боятися, що Ром має рацію, що справа взагалі безнадійна і без нейрофізіологічної терапії, без вторгнення углиб мозку Мюнха не обійтися. Але Мода йому не віддам. Не віддам! — Кама раптом підвищила голос. — Лишилася ще Калькутта. Гарда напевне мене підтримає. Можливо, ще не все втрачене.

Мікша співчутливо дивився на Каму.

— А може, я помиляюсь? — трохи помовчавши, вже спокійніше мовила вона. — Може, обрала неправильний шлях? Так чи так, це не полегшить працю тим, хто продовжить її після мене. Я все звела нанівець. Все! Я повинна була з ним їхати до Рима.

— Ти, бачу, надто вболіваєш.

— Авжеж. Може, тобі видасться за дивне, але… я прихилилася до нього. Ти скажеш: піддослідний кролик. Що ж, це й справді егоїстично і несерйозно, та я дала собі слово домогтись, аби він повірив у власні сили без фізичного втручання. Я пишалася з кожного успіху й переживала, коли він опинявся перед новим випробуванням. Я вірила в нього.

Запала мовчанка.

Мікша підійшов до вікна й задумливо подивився на призахідне сонце.

— Про що ти думаєш? — спитала Кама.

Він непевно глянув на неї.

— Про тебе… — промовив майже пошепки Стеф. — Бачиш, — казав він далі заклопотано, — йдеться про твої почуття до Модеста. Я думаю, чи можна покохати таку людину.

— Покохати?! — Кама здивовано видивилася на нього.

Мікша збентежився.

— Може, це надто сильне слово. Точніше… відчути приязнь. Чи можна відчути до нього приязнь? Навіть коли б він не був такий неприродний? Адже він убивав, засуджував людей на муки, на смерть!

Кама підійшла до Стефа й сперлася на його плече.

— Бачиш, це все не так. Цей чоловік… ніби хворий. Хворий і дуже нещасний. Він безупинно метається, не знаходить спокою. Щокроку на нього спадають нові удари. Він ніде не може знайти собі місця. Не вміє. Модест жив і досі ще живе в пеклі. У справжньому пеклі самотерзання. Хіба ми, ми, люди XXI століття, усвідомлюємо собі, яка величезна прірва лежить між нами й часом Модеста Мюнха? Хіба ми можемо засуджувати його за те, що він такий, який є? Я власне…

Вона замовкла, докірливо дивлячись на Мікшу.

— Я розумію, — озвався перегодом Стеф і, ніби виправдуючись, додав: — Це все якось… Не знаю сам, що кажу…

— В усьому винна я, — з болем мовила Кама. — Я повинна була заздалегідь передбачити… Тепер уже пізно. Все зведено нанівець.

— Ти перебільшуєш, — Стеф намагався втішити її. — Я гадаю, що Мюнх через два дні повернеться. По-перше, він сам не дасть собі ради, а по-друге, ти для нього більше ніж лікар.

— Не знаю. Часом це спричиняється до зовсім зворотної реакції. А що він сам не дасть собі ради — то теж не слід робити завчасних висновків. Ми з Модестом уже чимало їздили, а він досить тямущий, аби користуватися сучасними здобутками техніки. Мюнх легко засвоює правила гри, хай навіть дошукується в ній невідомо чого. Я боюся, щоб він не накоїв лиха.

— Не встигне. Навряд чи він міг сховатися так, щоб його не можна було знайти протягом двох днів. А втім, що швидше почне “діяти”, то швидше його знайдуть. Скажи, ти й справді не здогадуєшся, де він може бути?

— Здогадуюсь. Саме