Фантастика Всесвіту. Випуск 2 - Вуді Аллен

— Кажуть, якісь селюхи темні, — фальшиво проспівала вона і ще раз крутнула пальцями правої руки. — Навіщо тобі дратувати незаможних? Вечірню сукню — ні. Її — тільки на 14 травня. До того ж тоді твій день, чи як?

— Слухай, — він ступив уперед, сперся руками на бильця крісла, щоб не дати їй змоги встати, обличчям не далі як на ширину долоні від її обличчя. — Безглуздо й небезпечно мислити категоріями минулого. Ті люди настільки ж вагомі для нас, як свого часу папа римський для Карла Великого або Меттерніх для Наполеона, якщо я щось тямлю. Гаразд, він, цей чолов’яга, старий, згорблений, і йому бракує зубів, і що з того? А може, Кардові Великому також бракувало зубів? Він посол. Посол молодої суверенної держави.

— То йдеться про нашу безпеку? — іронічна усмішка на її обличчі зникла.

Вона явно збентежилася. Шефові було приємно це помітити.

— Може, й так. Може, старий зовсім дурний, а може бути, що дуже розумний. Звідки мені знати? Як ми можемо судити? Слухай, Ліндо, мабуть, я тобі зовсім байдужий. Але подумай про Гассо, про Ґернота і Меліссу. Може статись, що від сьогоднішнього вечора залежатиме, чи вони тут житимуть і володарюватимуть, їздитимуть верхи і полюватимуть, чи…

— Ти боїшся, — здивовано сказала вона. Він кивнув, підтверджуючи її здогад.

— Ми допустились однієї помилки. Можливо, її вдасться виправити. Ти віриш, що я здатний передбачити, як далі складуться події?

— Звісно, — відповіла вона, а він засміявся і випростався.

— Отож, довга вечірня сукня.

IV

Із «Маґналій» Еґіда:

В одному старому градищі, званому Шленг, де Дунай завертає двічі, у бассаунців була невелика маєтність. Вони убезпечили її припасами і зброєю, і гласили у зарозумілості своїй, що цього стане. Та наші приступили її з такою видатною люттю і відвагою, що решта захисників, схоплені страхом, втікли в ліси.

Це сталось перед полуднем. Перед вечором із заходу прийшла ліпо зроблена лодія, такими користуються авантурники[8]. Авантурника, що ненароком зустрівся з нами, привели перед князями. Запитай, чи бассаунці отримали лист від Марте, чи радили між собою над ним, повідав авантурник, що в Бассау більше не зупиняється, він возить сіль з гір, хоч там у копальнях віддавна бассаунці, та вони з градом більше не торгують. Уночі, під великою небезпекою він прокрався вгору Інном, бо рік від року град ставав усе більш неприязним також і до власних мешканців. Дві сторони, що назвали себе школії та ґернотіани, осіли в різних частинах півострова, одразу ж повалили найкращі будинки із старих часів, що стояли між ними, і тільки довкола собору залишилось місце, де зустрічалися вони з великою осторогою. Під такою неприхильною зіркою, міркував авантурник, град взагалі ні спроможний чинити нам опір, ні дати одвіт.

Імре радів, але Марте, котрий в усьому зберігав рівне серце, попередив проти надто великої певності. Легко може статися, рік він, що спільна небезпека призведе град до замирення.

Лойз дивився услід Адді і Марте, які шпацірували надбережжям проти течії. Він з ними не пішов.

— Залишіть старого в спокої, — боронився він, — йдіть самі, молодятка.

Лойз стояв на терасі, руки розслаблено звисли, пальці злегка зігнуті. Якби ще тримав рушницю — чисто скульптурне зображення настороженого мисливця.

— Пассау вітає Розенгайм, — перекривив він незграбно наслідуваною літературною мовою. — Пассау вітає Розенгайм. — Він відвернувся, похитав головою і зайшовся хихотінням, що перейшло в щораз глибший кашель. Зайшов у колишній вестибюль, де було настелено соломи для обох гафлінгерів. Його Лис скосував оком і подивився на нього боязко й радісно.

— Гов, ти також щось там видиш, — буркнув він і поплескав коня між ніздрями.

Умостився в покрите пліснявою клубне крісло, натоптав новеньку пінкову люльку (подарунок міста) вологим, темним довговолокнистим тютюном із вакуумного пакунка (також подарунок міста). Перша затяжка сподобалась, але від другої він скривився: краще не дозволяти повертатись колишнім звичкам. Він жбурнув люльку через відчинені двері. Карий, кінь Марте, утворив чистеньке анальне кільце і викинув на солому позад себе три м’ячики.

— Розенгайм вітає Пассау, — голосно вимовив Лойз і розреготався.

Він либонь пригадав огрядного рудоволосого чоловіка на вершечку сходів, його обидві витягнуті вперед руки в яскравій матерії однострою, повнозвучно вимовлене «Пассау вітає Розенгайм», а передусім твердий погляд державного мужа, фальшивий, як іграшкові гроші. Ні, майнула думка, справжні гроші тепер виглядали б фальшивіше за іграшкові. Гроші — що то був за дивовижний засіб!

— Щось його гризе, — буркнув він, схилившись вперед і повільно звівши кінчики пальців докупи. — Щось його зводить зі світу, надто вже непокоїть. Що саме? — На пару хвилин він заплющив очі і сидів зовсім без руху, потім підвівся, розвів руки в боки. — Здається, Лисе, я все ж подивлюсь на місто. Хтозна, чого йому бракує.

Через портал, — грот із покришеним склепінням, — Адді та Марте зайшли в собор. Всередині було прохолодно, гуляв вітер, і здавалось, що тут він завжди пронизливіший і холодніший, ніж на майдані, де мешканці саме знімали з п’єдесталу бронзову скульптуру. (Макс Перший, король, майже повністю похований під пташиним послідом.) На побитих плитах підлоги лежала нападана, заплетена павутиною штукатурка. Адді легко перестрибнула через величезну голову якогось пророка з відбитим носом, його повні глибокого гніву очні западини вдивлялись у стрімке склепіння. Хори, де час не пощадив пізньоготичних архітектурних прикрас, були на два-три лікті захаращені. уламками, з-поміж яких стирчали світильники, голови святих і грішників, посріблене рамено хреста.

— Одразу після… одразу ПОТОМУ, — сказала Адді, — було жахливо багато випадків вандалізму.

Марте не перепитав її, що таке вандалізм.

— Ти хочеш сказати, що багато понищили в церквах?

Вона кивнула.

— Люди хотіли помститись, хоч на чомусь. Сьогодні нам важко зрозуміти. І як усі вони збиралися жити далі? Можеш мені сказати?

— Старе впаде, проб’є заміни час, — дерев’яним голосом продекламував Марте, — нове життя розквітне на руїнах.

Заскочена, вона збоку глянула на нього.

— Ти поет?

Він засміявся присоромлено.

— То не моє. То від Лойза. Він так зо два рази казав, коли ми дивилися на такі давні речі. Капелан казав, що то кара Божа. Ти теж віруєш?

— Капелан? А хто це такий?

— Ну, святий отець.

— Не знаю. У нас немає. А ще — кара Божа! Безглуздя. У всьому винен Божевільний Учений, це ж кожному відомо.

Марте такого не знав, він також не знав, що таке вчений,